Дисклеймер.
Розділ 1. Раб серед рабів
Я народився в рабстві на плантації в окрузі Франклін, Вірджинія. Я не маю впевненості щодо точного місця та часу свого народження, але, в будь-якому випадку, гадаю, що я, мабуть, все ж народився в якомусь місці, в якийсь час. Найточніше, що я зміг дізнатись, це те, що народження відбулось неподалік від пошти, в місцині, яка носить назву Хейл Форд, а рік був чи то 1858, чи то 1859. Я не знаю ні місяць, ні день свого народження. Найбільш ранні спогади, які я можу пригадати — це плантація та помешкання рабів — частина плантації, де вони мали свої хатини.
Моє життя починалось у мороці жалюгідного демотивуючого виживання. Так сталось не тому, що мої власники були якісь особливо жорстокі, порівняно з багатьма іншими вони були цілком звичайні. Я зростав у типовій дерев'яній хатині, площею приблизно двадцять квадратних метрів. В цьому помешканні я жив з матір'ю, братом та сестрою аж до закінчення Громадянської війни, коли нас оголосили вільними.
Щодо свого походження я теж не знаю майже нічого. Серед рабів я чув розмови пошепки про тортури та страждання на шляху з Африки до Америки, яких зазнавали, поза сумнівом, і мої родичі зі сторони матері. Однак мені не вдалося дізнатись нічого, що б пролило б світло на історію моєї родини. Вона, наскільки я пам'ятаю, мала брата та сестру. Але під час рабства родові записи практично не велися — це ж записи щодо чорних. Моя матір, як я думаю, видалась корисною покупцю, який і став власником її і мене. Її доповнення до рабської сім'ї було приблизно такою ж подією як купівля коня чи корови. Про свого батька я знаю ще менше ніж про матір. Я навіть не знаю його імені. Все що я чув, що це був білий чоловік, який жив на одній з сусідніх плантацій. Хто б він не був, я не чув, щоб він виявляв хоча б найменшу цікавість до мене або до мого виховання. Але я його особливо не засуджую. Він був ще однією нещасливою жертвою тієї інституції (рабства), яку народ Америки так недоладно впровадив.
Хатина була не лише нашим помешканням, її використовували як кухню нашої плантації. Моя матір була кухаркою всієї плантації. В хатині не було скляних вікон, лише отвори по боках, через які всередину потрапляло світло а також холодне повітря взимку. Також були двері — тобто, щось, що ми називали дверима, оскільки завіси були ненадійні, а самі двері мали розломи. Це все і малі розміри робили помешкання надзвичайно незручним. На додачу до всіх цих отворів у нижньому правому куті кімнати була ще одна дірка — «котячий вхід», який був характерною ознакою кожної хатини у Вірджинії довоєнного часу. Котячий вхід був буквально квадратним отвором, зі стороною приблизно 20 см, створений для того, щоб коти могли вільно входити та виходити вночі. У випадку нашого конкретного помешкання я так і не зміг зрозуміти необхідності такого проходу, оскільки там було з півдесятка інших отворів, цілком придатних для такої мети. В хатині не було дерев'яної підлоги, ми жили на голій землі. В центрі земляної долівки був розташований глибокий отвір, закритий дошками, який ми використовували як місце зберігання бататів під час зими. Образ цієї картопляної ями врізався в мою дитячу пам'ять, оскільки під час закладання або діставання я частенько отримував одну або дві картоплини, які я смажив та з насолодою їв.
Ніякої кухні в сучасному розумінні на плантації не було, все, що моя мати готувала для білих та рабів вона робила на відкритому вогні, в основному у горщиках та сотейниках. Під час зими погано збудована хатина дошкуляла нам холодом, але влітку жар від відкритого вогнища був не менш дошкульним.
Ранні роки мого життя, проведені в цій крихітній хатині, не сильно відрізнялись від життя тисяч інших рабів. Моя матір, звісно, могла приділити своїм дітям дуже мало часу. Єдиний час, який вона могла вихопити для догляду: зранку, до початку роботи та пізно вночі, після того як вся робота була зроблена. Один з найраніших спогадів в моїй пам'яті — образ мами, яка готує курча пізно вночі щоб потім розбудити та погодувати своїх дітей. Як вона його дістала я не знаю. Припускаю, що це курча було добуто десь на нашій плантації. Деякі люди назвали б це крадіжкою. Якщо б щось подібне трапилось зараз, я б теж засудив такі дії. Але, враховуючи місце та обставини тих подій жодна людина в світі не може змусити мене вважати мою матір злодійкою. Вона була звичайною жертвою системи рабства.
Я не пам'ятаю, щоб я коли небудь спав у ліжку аж до проголошення звільнення рабів. Троє дітей — мій старший брат Джон, моя сестра Аманда, та я спали на "піддоні", який лежав на голій землі. Точніше кажучи ми спали на купі брудного лахміття.
Нещодавно мене спитали про захоплення та розваги мого дитинства. До момента, коли це питання прозвучало я не замислювався, що в моєму житті взагалі не було часу на розваги. З того часу, як я можу щось пригадати кожен день мого життя був зайнятий роботою. Підозрюю, що якби в мене був якийсь час на захоплення, я б був більш продуктивним. За час, проведений у рабстві, я ще не був досить великим, щоб згодитись на якусь серйозну роботу, але я був зайнятий прибиранням двору, носінням води працівникам на поле або мені випадало йти на млин з кукурудзою. Ця робота жахала мене найбільше. Важкий тюк з кукурудзою клали на коня так, щоб обидві сторони були збалансовані; але під час дороги, майже кожного разу, одна сторона поступово переважувала і тюк падав, іноді разом зі мною. Оскільки я не був достатньо дужим, щоб завантажити його на місце, то доводилось чекати поки хтось подорожній не допоможе мені у моїй халепі. Іноді чекати доводилось годинами, які я проводив у плачі.
Ці години чекання призводили до того, що я добирався до млина пізно, тому повертатись доводилось вже затемно. Дорога була досить віддалена, часто вела через густі ліси, тому я завжди був наляканий. Мені розповідали, що в лісах повно дезертирів і що перше, що робить дезертир з чорним хлопчиком це відрізає йому вуха. Крім цього, коли я пізно повертався то завжди був суворо покараний: мене сварили або навіть били палкою.
Коли я був рабом, то, звісно, ніякої школи в мене не було, однак я пам'ятаю декілька моментів, коли я доходив до шкільних дверей. Так траплялось коли мене підряджали нести книги одній з молодих господинь. Картина декількох десятків юнаків та дівчат, заглиблених у навчання в великій кімнаті сильно вразила мене, я думав, що опинитись у школі та вчитись було б для мене чимось подібним до потрапляння у рай.
Наскільки я можу зараз пригадати, перший момент коли питання нашого рабства та можливості звільнення взагалі виникло стався раннім ранком, коли я прокинувся і побачив свою матір, яка схилилась над нами та гаряче молилась, щоб Лінкольну та його арміям сприяла удача і що, можливо, настане день, коли вона та її діти будуть вільними. До речі, я ніколи не міг зрозуміти яким чином раби Півдня, які у масі своїй були абсолютно безграмотними (і це було предметом занепокоєння книг та газет того часу) могли бути настільки точно і повно інформовані щодо головних питань, які хвилювали Націю. З того часу як Гаррісон, Лавджой та інші розпочали агітацію за свободу раби Півдня знали кожен крок цього шляху. Навіть я, хоча й був дитиною під час подій, що передували Громадянській війні, та під час самої війни, можу пригадати багато пізніх розмов пошепки між моєю матір'ю та іншими рабами плантації. Ці розмови свідчили, що вони цілком розуміли ситуацію та передавали новини через так званий "виноградний" телеграф.
Під час всієї кампанії, коли Лінкольн спочатку був кандидатом в президенти, раби навіть з найвіддаленіших плантацій, за кілометри від залізної дороги та щоденних газет були у курсі всіх подій. Коли почалась війна між Північчю та Півднем кожен раб нашої плантації відчував і знав, що, хоч і були інші моменти, головним було питання рабства. Навіть найбільш неосвічені представники моєї раси на найвіддаленіших плантаціях відчували у своїх серцях, з визначеністю, яка не допускала ніяких сумнівів, що результатом перемоги північних армій стане свобода рабів. Кожен успіх федератів та кожна поразка сил Конфедерації були під пильною увагою. Часто раби дізнавались про результати визначних битв раніше ніж білі. Ці новини зазвичай розповсюджувались "кольоровими" посильними, яких відправляли за поштою. В нашому випадку пошта була розташована у п'ятьох кілометрах від плантації. Листи і газети доставлялись раз або двічі на тиждень. Посильний тинявся навколо споруди в очікуванні достатно довго, щоб підслухати новини, які, цілком природно, обговорювали білі при отриманні кореспонденції. Дорогою додому він переповідав все це знайомим, тому не дивно, що раби дізнавались про важливі події раніше, ніж білі в "великому домі", як часто називали дім господарів.
Я не можу згадати жодного випадку з раннього дитинства, коли б наша вся родина сідала за стіл разом, просила Божого благословення та споживала їжу у цивілізований спосіб. На плантаціях Вірджинії, і навіть вже потім, їжа, яку їли діти, не сильно відрізнялась від тваринного корму. Це був шматок хліба з шматком м'яса. Іноді чашка молока або декілька картоплин. Іноді ми їли нашу частку прямо з горщика або баняка, іноді це була мідна тареля, яку ми тримали на колінах. Частенько істи доводилось руками, оскільки нічого ліпшого не було в наявності. Коли я підріс до достатного розміру мені почали призначати до "великого дому" відганяти мух великим віялом під час обіду або вечері. Природно, що більшість розмов точилася навколо війни і свободи і я отримував багато нових знань.
Одного разу пригадую, що я бачив як дві молоді господині їли імбирні тістечка надворі. В той момент ці тістечка для мене були уособленням найбільш спокусливої і бажаної речі, яку я коли небудь бачив; і саме тоді я пообіцяв собі, що якщо коли небудь я стану вільним то це стане вершиною моїх звершень — мати можливість їсти імбирні тістечка так як вони.
Звісно, з продовженням війни білі теж почали стикатись з нестачею продуктів. Я думаю, що раби страждали навіть менше, оскільки їх звичний раціон складався з кукурудзи та свинини, що цілком можна було забезпечити власним господарством; в той же час кава, цукор, чай та інші товари, до яких звикли білі ставали дефіцитними. А їх так просто не виростити на плантації. Тому обпалена кукурудза використовувалась як кава, а чорна патока як цукор. А досить часто підсолоджувати чай і та каву було нічим.
Перші черевики, які я можу пригадати були дерев'яними. Згори вони були зроблені з грубої шкіри, але низ був з дерева. Коли я йшов, вони створювали страшний шум та і загалом були дуже незручні для ніг. Але найбільшим викликом для мене була льняна сорочка. В тій частині Вірджинії де я жив це була звичайна частина одягу рабів. Льон, з якого робились ці сорочки в основному був залишками, тобто найгрубшою і найдешевшою сировиною. Мені важко уявити сильніші тортури, хіба що видалення зуба, які б зрівнялись з одяганням такої сорочки вперше. Відчуття від її носіння я б порівняв з прикладанням десятка колючих каштанів та сотні окремих шипів до голого тіла. Навіть зараз я можу явно пригадати ті муки, які я відчував вдягаючи цю одежу. Той факт, що я мав м'яку і ніжну шкіру додавав болючих відчуттів. Але я не мав іншого вибору. Я мав носити цю сорочку або ніякої; якби це був мій вибір, я б вибрав радше не носити ніякої. Відносно цих льняних сорочок хочу пригадати, що мій брат Джон, який був старше на сім років, здійснив найщедріший вчинок, який один раб може зробити для іншого. Декілька раз, коли мені треба було носити нову сорочку, він погодився спершу поносити її декілька днів на собі, щоб вона "підламалась". Поки я не виріс, це була єдина доступна мені одежа.
Читаючи ці рядки у вас може виникнути уявлення, що ставлення до білих зі сторони моєї раси було досить ненависним. Адже більша частина білих Півдня бились на далекій війні за те, щоб продовжувати поневолення рабів. У випадку моєї плантації, однак, це було зовсім не так, і це було не так і для більшої частини рабів Півдня, навіть там, де до них відносились без натяку на повагу. Під час Громадянської війни двох молодих господарів було вбито і ще двох серйозно поранено. Я згадую те відчуття жалю, яке розділяли всі раби плантації після новини про смерть "Пана Біллі". І це були щирі почуття. Деякі з рабів гойдали "Пана Біллі", коли він був немовлям, інші грались з ним в дитячому віці. "Пан Біллі" часто просив зжалитись, коли наглядач або господар хотіли покарати робітників і це також пам'ятали. Жаль за ним поступався лише жалю у "великому домі". Коли двох інших молодих господарів привезли пораненими симпатія і співчуття зі сторони рабів проявлались різними способами. Дехто навіть благав про можливість сидіти вночі та піклуватись про поранених. Ця здатність до емпатії до постраждалих була частиною їх доброї і щедрої натури. Для захисту жінок і дітей у ситуації, коли білі чоловіки були на війні, раби готові були жертвувати життям. Ті, кого призначили для охорони "великого дому" розглядали свій обов'язок як надзвичайно почесний. Будь-хто, хто б мав лихий намір щодо "молодої господині" або "старої господині" мав би спочатку переступити через мертвого охоронця будинку. Я не знаю чи багато людей зафіксували це, але думаю цілком можна стверджувати, що майже невідомі випадки, коли члени моєї раси чи то в рабстві чи вже на волі зраджували виявлену до них довіру.
Як правило, члени моєї раси не тільки не відчували ненависті до білих під час війни, а навіть відомо багато прикладів, коли раби піклувались про своїх колишніх господарів, які після війни збідніли або потребували догляду. Я знаю випадки, коли білі, що опинялись у скруті отримували регулярні перекази від своїх колишніх рабів. Також мені відомі випадки, коли колишні раби допомагали здобувати освіту нащадкам своїх колишніх господарів. В одній великій плантації син попереднього власника опинився в важкому становищі внаслідок схильності до випивки. І все одно, навіть не дивлячись на його жалюгідне становище, колишні раби плантації роками допомагали цьому хлопцю не вмерти з голоду. Хтось присилав йому трохи кави і цукру, інший — трохи м'яса і т.д. Нічого з того, що було у власності цих людей не було пошкодовано для сина "старого пана Тома". І так було до того часу, поки лишався хоча б один з тих, хто пам'ятав те життя.
Як я вже зазначив, відомо надзвичайно мало свідчень, коли люди моєї раси зраджували довіру. Одна з кращих ілюстрацій, відома мені особисто, походить від одного колишнього раба з Вірджинії, який зустрівся не так давно мені в маленькому містечку в Огайо. Він уклав контракт зі своїм господарем ще до Прокламації про визволення рабів щодо можливості працювати вільно, де він хоче, за умови виплати певної суми. Оскільки в Огайо були кращі умови, то він переселився туди. На момент звільнення рабів він все ще був винен своєму господару біля трьох сотень доларів (в сучасних грошах це десь 8800$). Розуміючи, що прокламація звільнила його від усіх зобов'язань він, тим не менше, пішки пройшов більшу частину відстані до свого старого господаря і віддав йому все до останнього долара, разом з відсотками. Розказуючи мені цю історію, цей чоловік казав, що він цілком усвідомлював, що може не платити цей борг, але він дав своє слово і він ніколи не порушував свого слова. Він відчував, що він не зможе радіти своїй свободі, якщо він не виконає свою обіцянку.
Читаючи мої думки у вас може виникнути враження, що деякі раби не хотіли звільнення або можливо навіть повернення рабства, але це не так. Я не бачив жодну особу, яка не хотіла б свободи або хотіла назад у поневолення.
Мені до глибини серця шкода будь-який народ або групу людей, якій не пощастило опинитись в тенетах рабства. Вже пройшло досить багато часу як я припинив нести в собі важкі відчуття до білих Півдня за поневолення мого народу. Жодна частина країни не є повністю відповідальною за рабство, зокрема, воно було визнаним і захищеним державою. Від самого початку, як тільки рабство пустило свої корені в економічні і соціальні сфери Республіки вже було дуже нелегко позбавитись цієї інституції. Також, якщо ми відкинемо расові упередження з обох боків і глянемо фактам у вічі ми змушені визнати, не дивлячись на всю жорстокість і моральний жах рабства, ті десять мільонів чорних, що наразі мешкають в Америці і які пройшли через "школу" рабства, знаходяться в кращих умовах матеріально, інтелектуально, морально та релігійно ніж будь-яка інша така ж за розміром група чорних на планеті. Відмінність настільки велика, що саме з Америки ті, хто пройшов рабство або їх нащадки приїздять в Африку місіонерськими групами, щоб принести просвіщення. Я це кажу не для того, щоб виправдати рабство — я його щиро засуджую цю інституцію, яка була створена з суто егоїстичних і фінансових мотивів, ніякого місіонерства тут не було — але для того, щоб підкреслити сам факт, та те, яким іноді дивним буває Провидіння у своєму використанні людей та інституцій. Коли люди питають мене зараз (книга опублікована в 1900 році) як я, в імлі безнадійно демотивуючих умов сьогодення, зберігаю віру у майбутнє моєї раси в цій країні, я нагадую їм про ту пустелю через яку і з якої нас вивело добре Провидіння.
Починаючи з моменту, коли я став достатно дорослим щоб самостійно думати, в голові моїй крутилась ідея, що, не зважаючи на те скільки несправедливої жорстокості принесло нам рабство, воно нашкодило білим майже там само як і чорним. Так, безжальний вплив цієї інституція зовсім не був обмежений лише чорними. Це в повній мірі ілюструється. життям моєї рідної плантації. Вся механіка рабства була створена, щоб праця, як правило, розглядалась як ознака меншовартості, другосортності. Тому праця — це було дещо, чого обидві раси на рабській плантації намагались уникнути. Система рабства, за великим рахунком, знищувала дух самостійності білих. Мій старий господар мав багато дітей, синів та дочок, але жоден з його нащадків, наскільки я знаю, не опанував якусь продуктивну професію або корисне уміння. Дівчат не вчили готувати, шити або прибирати в домі. Це все було залишено рабам. Раби, цілком природно, також не особливо були зацікавлені у покращенні життя на плантації, а їх невігластво заважало їм навчатись як виконувати роботу краще. В результаті огорожі валились, ворота висіли на половині петель, двері рипіли, віконні шибки були вибиті, штукатурка обсипалась а будяки росли по двору. Як правило, їжі вистачало і білим і чорним, але всередині будинку та на обідньому столі все мало бути ідеальним, витонченим і досконалим. Це мав бути найліпший, найпривабливіший і найзатишніший будинок у світі. Це спричиняло до марнотратства як їжі так і матеріалів, що було сумно.
Коли настала свобода, раби були підготовлені до початку нового життя так само добре, як і господарі, хіба, можливо, за виключенням читання книжок та розуміння прав власності. Рабовласники та їх діти, при цьому, не мали уявлення про працю. Навпаки, вони мали внутрішнє переконання, що працювати руками не є підходящим для них. З іншого боку, раби, досить часто, опановували якесь ремесло і жоден з них цурався, за рідкісними винятками, будь-якої роботи.
Нарешті війна закінчилась і прийшов день свободи. Це був насичений і повортний день у житті всієї плантації. Ми його очікували. Свобода була у повітрі, вона оповивала наше існування вже декілька місяців. Солдатів-дезертирів, що вертались додому було видно щодня. Інші, звільнені або відправлені з загонами також проходили нашу плантацію. "Виноградний телеграф" працював і вдень і вночі. Новини та чутки про великі події розносились від плантації до плантації. У страху мародерства "Янкі" все срібло і цінні речі було закопано у лісах, під охороною надійних рабів. І горе було б тому, хто б спробував наблизитись до таких місць. Раби готові були надати Янкі їжу, воду, одежу, але тільки не довірене їм майно.
Наближення великого дня відображалось в піснях, що звучали у хатинах рабів. Цих пісень ставало більше, вони звучали гучніше і довше, до пізньої ночі. І більшість рим, які звучали в цих піснях мали якусь відсилку до свободи. Звісно, ці рими були і раніше і їх акуратно пояснювали, що просто так склалась рима, і свобода тут не має ніякого відношення до реального життя. Але тепер ця маска поступово відходила і вже не було страху демонструвати, що "свобода" у пісні означає таки свободу тіла у цьому світі.
В ніч перед "тим днем" до рабів дішло повідомлення, що завтра зранку у великому домі відбудеться щось незвичне. В цю ніч ніхто не спав. Всі перебували в очікуванні. Рано вранці всім рабам, старим і молодим, наказали з'явитись перед маєтком. Разом з моєю мамою, братом та сестрою та іншими рабами ми пішли до панського будинку. Вся панська сім'я сиділа або стояла на веранді, з якої можна було бачити все, що відбувається. На їх обличчях було видно глибокий інтерес, можливо печаль, але без гіркоти. Як я можу зараз пригадати своє враження, що сум, в той момент, був спричинений не втратою власності, а, швидше, розлукою з тими, хто був для них частиною родини і близькими людьми.
Найяскравіше, що я можу пригадати з тієї події був виступ якогось незнайомого чоловіка (думаю представника уряду), який сказав декілька слів, а потім зачитав довгого документу (я так думаю, це була Прокламація про звільнення). Після закінчення виголошення документу нам сказали, що ми всі вільні і можемо йти куди нам забажається. Моя мама, що стояла поруч, нахилилась і поцілувала своїх дітей, сльози радості текли по її щокам. Вона пояснила нам, що це все значить і, що це той день, про настання якого вона так довго молилась, але боялась, що не доживе.
Декілька хвилин навколо панувала велика радість і подяка і навіть екстаз. Але відчуття гіркоти не було. Насправді, багато рабів жаліли своїх минулих господарів. Дика радість внаслідок звільнення всіх рабів продовжувалась не дуже довго і коли вони повернулись у свої хижки їх відчуття змінились. Велика відповідальність свободи, необхідність брати відповідальність за свою долю, необхідність думати і планувати майбутнє, своє і своїх дітей охопила їх. Це було дуже схоже на кидання десяти або двадцяти річного юнака у світ самовиживання. За декілька коротких годин величезні питання, до яких Англо-Саксонська раса підступалась століттями, навалились на цих людей. Це були питання пошуку дому, проживання, забезпечення дітей, освіти, громадянства, створення та утримання церков. Тож цілком не дивно, що за пару годин радість пройшла і запанувало відчуття глибокої похмурості. Для багатьох здавалось, що зараз, коли вони нарешті отримали омріяну свободу, ця свобода була більш серйозною справою, ніж вони очікували. Декому з рабів було вже за сімдесят; їх кращі роки вже давно пройшли. В них не було сили заробляти собі на життя в незнайомому місці, серед незнайомих людей, навіть якби вони знайшли собі нове місце для проживання.
Для них проблема була особливо складною. Крім того, глибоко в їх серцях жила дивна і особлива прив'язаність до "старого пана" та "старої пані", до їх дітей, яку, як виявилось, дуже важко розірвати. Вони прожили разом з ними, у окремих випадках, пів-сторіччя і навіть думати про розставання було нелегко. Поступово, один за одним, спочатку приховано, старші раби потягнулись у "великий дім", до своїх колишніх власників щоб пошепки поговорити про своє майбутнє.
