Занадто довго — років із сорок, мабуть, носив я певний офіційний регламент в одязі (dress code) — строгий костюм та сорочку з краваткою. Цього вимагало життя, певні професійні моменти, багато-багато офіційних зустрічей, участей у різноманітних форумах, нарадах та формальних збіговиськах, куди без «хомута» на шиї було з`являтися просто не пристойно. І тому замало не з кожної зарплати (як за ритуалом) купляв я свіжу білу сорочку та гарну краватку. Цього добра зібралося чимало. Вийшовши на пенсію, за сім років не зодягнув цих обладунків жодного разу. Наряджався у все простецьке, під джинси з сорочкою й тенісками з відкритими комірами, джепмери та водолазки, казати б, у напів спортивний одяг. Якось саме через джинси у мене виник невеличкий конфлікт. Коли кілька літ тому вийшла у мене чергова книжка, запросили мене представити її серед майбітніх редакторів видавництв, яких готують в університеті імені Драгоманова. Мій давній приятель, завідувач кафедрою вишу, професор Віктор Жадько, по закінчені зустрічі й каже: «Більше тебе не гукатимемо до наших студентів, бо ти прийшов не по формі — у джинсах. У нашому університеті таке офіційно заборонено... Хочеш показатися нашим студентам і викладачам — одягай простецькі штани, а не американські...»
З моїм висновком щодо цього промовчу, робіть висновки ви, панове...
Аж в один із останніх днів минулого літа, готуючись до вельми серйозного офіційного заходу я відкрив шафу з одяганками минулого життя. Поміряв дещо на вихід... І зрозумів: так, як було раніше, вже ніколи не буде...
Так що все робити потрібно вчасно...Навіть одягатися до часу життя...
