Понад усе люблю цей дивовижний поворот зимового Сонця 22-го грудня на всі 180 градусів до пришлості нового літепла. Мені здається, що я цей скрип на осі Землі начебто відчуваю аж би фізично. Ще зачекати кілька діб і почнеться відлік зі скороченням ночі на секунди і відповідне подовження дня, за тим усе перейде у хвилини, далі — у серйозніші світлові виміри. І все, відтак, довкруги поволеньки буде просипатися, оживати, тільки встигай запримічати ті метаморфози. Аж поки з-під снігу на осонні проб'ється перша зелень.
За нею, (Боже, мій Боже!) ще скільки має статися неповторних чудових, радісних див, аж поки не закиплять у біло-рожевому шумовинні сади і окремі дерева. Як її не любити – яснооку, довгокосу весну, ще вже десь не за горами!
А ще віддавна пам'ятаю, що 22-го грудня це день уродин винятково загадкової жінки – Марії Вілінської. Себто, кого ми знаємо під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Що з'явилася вона на цей світ під скрип земної осі. Росіянка, без якої по-справжньому не відбулося б становлення, утвердження української літератури, як явища краснописьменства. Її історія життя, як справжній докір кожному рашомовному, котрий мешкаючи в Україні десятиліттями не може опанувати кращої європейської мови, якою насправді є наша рідна. Бо Марія Олександрівна за сім місяців до найдрібніших відтінків оволоділа її синтаксично-морфологічними та іншими тонкощами. І поклала на лопатки всіх тодішніх кумирів національного нашого краснописьменства. Пантелеймон Куліш, редактор журналу «Основа» у Санкт-Петербурзі, який тоді і себе вважав пером номер один України, прочитавши її перші твори, поставив Марію Вілінську, провінціальну баришню з Немирова замало не на рівень геніальності Тараса Шевченка. При цьому талановито розгадав силу творчості нового митця. «Автор, — написав Куліш, — трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом».
Марія Вілінська справді вийшла заміж за відомого етнографа Опанаса Марковича і відтак перейнялася його культурологічними проблемами. За біднуватого шляхтича, котрий завіз її до провінційного Немирова на Поділлі, заходився викладати географію у місцевій гімназії, де, до речі, свого часу трудився друг Тараса Шевченка, український маляр і педагог Іван Сошенко, а вона взялася продовжувати справу його захоплення – записувати оповіді, пісні, бувальщини безпосередньо з уст простого народу. Ходила в гості під селянські стріхи до співочих людей, шептунів, які відвертали болячки і прокльони. Окремі з цих самобутніх записів самі собою в її трансформації лягали на папір, перетворювалися в дивовижні новели і короткі повісті. Відтак, можна сказати, що молода дружина-московитка Опанаса Марковича сприйняла українство через народну творчість, культурно-побутові особливості народу, через пісні, фольклор, обрядово-культову роль деталей життя людей, які населяли цей край. Тому кожен текст молодої авторки, які передав Кулішу на оглядини його приятель Опанас Маркович, видавався справжнім дивом і для маститого письменника. Марію Вілінську столичний видавець Панько Куліш, перечитавши її твори, назвав «Божою бджолою, котра випила найкращу росу з квіток нашої мови». Оскільки, як йому видалося, до неї так ніхто вміло не розкривав душу народу, його мову, культуру. Він уже на відстані боготворив ту молоду жінку, яка повела його поміж своїх літературних героїв...
А варто було Кулішу, приманивши якось у гості до себе, у Санкт-Петербург, давнього приятеля Опанаса Марковича та його дружину (звісно ж, на оглядини саме її!), повидати авторку дивовижних і свіжих, незайманих, романтичних текстів, аж злегка здригнувся і душею, і тілом: вона феноменально зачудувала редактора своєю предоброю, божественною подобою. Ледь примітною усмішкою Богині, з якою сприймала все в житті. Зазирнувши до великих сірих очей Марії, провістив себе у їх дивовижному, чарівному полоні-ясирі.
А коли Остап із Марією заспівали цієї «Малесенький соловейчик, чом ти не щебеш?», Пантелеймон Куліш заплакав…
Вілінська володіла неперевершеним даром анексувати чоловіків у сердечні заручники. Та так, що вони вже вирватись не могли повік із тих тенетів. Залишалися її жертвами, офірами. Цією магією вона сповна оволоділа ще з юних часів навчання у Харківському пансіонаті шляхетних дівиць, де, за деякими даними, пройшла особливий гарт мистецтва тонкої, психологічної зваби. З часом в образі Марії з`явилося рідкісне почуття привабної креативності, неповторної жіночності. Відтак, ця обдарованість переросла в уміння покорити будь-кого, навіть осіб із числа великих і знаних особистостей. Лиш би не був об`єкт піклування безмежним тюхтієм...
До Харкова Марія прибилася в ранні роки з дрімучої російської глибинки, десь з-під Єльця, який віддавна славився своїм ситцем. Батько юнки був родом із Київщини, куди ще в давнину його рідня переселилася на Орловщину, заснувавши там село Козаки, бо й самі козаками були, одначе рано помер, а мати невдовзі привела додому вітчима. Ним виявився картяр і непросипний п'яниця. Невдовзі він дико зненавидів пасербицю, котра могла сказати йому правду у вічі, виступити на захист матері, від образ якої бузувір отримував виняткову насолоду. І вже незабаром очманілий від сивухи ординець з сокирою і диким улюлюканням бігав за дівчам-підлітком. Мати Марію з її молодшим братом, подалі від гріха, відправила до матері в Харків. Так вона потрапила в українське середовище.
Бабуся Катерина розгледіла в дівчинці виняткову душу і тонку організацію сердечних настроїв, людинолюбство, які тягнулися мовбито з будяків до культурного середовища. Черпала знання з книг. З молодих літ мала до них підвищену увагу, окремі з них перечитувала по декілька разів і навіть могла цитувати їх. Чимало натоптала ноги старенька, оббиваючи пороги пансіонату благородних дівиць, що розташувався неподалік їхнього дому, прохаючи вельможних панянок-власниць закладу бодай поглянути на фізіологічні дані своєї внучки, яка помітно швидко перетворювалася в красуню-лебідку. Її заповітною мрією було побачити свою кровинку в примітному однострої вихованок панської установи. І справді, для оглядин, оцінки інтелектуальних даних паняночки вистачило однієї зустрічі. Гарна, як калина дівчина ступила за двері пансіону й одразу вчарувала, покорила всіх. У ній явно вбачалася привабна, майбутня витончена особистість, яка приворожує погляди усіх. А бабуся примовляла: «Ви ж погляньте, душа ангела світиться в її очах…»
Уже згодом Марія зросла в виняткової вроди молоду особу, якій не давали проходу на вулицях джиґуни-кавалери…Дівчина щодалі ставала крижаною царицею, гордою левицею. Неприступною ні для кого…
Бабуся Катерина, котра мала певні статки, добре розуміла, що для внучки замало самого лише панського виховання в вищому світському пансіоні, для авторитету, а головне вдалого заміжжя потрібно було створити й певне культурне середовище. Так у домі мадам Мардовіної регулярно стала збиратися примітна й культурна молодь, відбувалися свійські раути. Якось серед цієї вишуканої братії знайшовся й показний, замало не під саму стелю брюнет, з синіми, аж волошковими очима, м'якими рисами обличчя. Він винятково душевно виконував українські народні пісні, у висловах влучно бавився прислів'ями і поговірками, позаяк кохався в етнографії і збирав різні вислови поміж людей. Читав на пам'ять безліч віршів модного у молоді Тараса Шевченка. Він навіть був його близьким знайомим, входячи до Києво-Мефодіївського братства. Приносив на вечірки листи від самого Тараса.
І хоча у Марії було безліч претендентів на достойну папаху жениха, насамперед із числа багатих молодих людей, і з десятки красенів писаних, що на вечорниці являлися виключно заради побачення з Марією, вона одразу і назавжди пригорнулася душею до Опанаса-фольклориста, мовника, народника. Наче відчуваючи, що на цій стезі її очікує і всесвітня слава й визнання, Толковий, і насамперед життєвий реаліст, Опанас Маркович, вгледівши, що чарівна й неповторна красуня всерйоз вибрала його за головну фігуру в створені сімейної пари, попереджав:
-Я, Марійко, зовсім не та фігура, котра тобі потрібна для заміжжя. Живу без кола, без двора, не маю жодного рогатого вола. Тут не панувати доведеться, а тільки й думати про те, як вижити…
Вона ж йому у відповідь повсякчас твердила, що головне в сім'ї любов та злагода. Взаємоповага. Все решта, мовляв, наживеться…
Справді ж бо, тієї пори якраз його відправляли у заслання до Орла за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Їй було лише шістнадцять, Вона відмовила в сватанні сину багатого панича-землевласника, вибрала в супутники життя бідного, але одержимого Опанаса, оголосивши заручини саме з ним. Що називається, сама собі вибрала долю…
Якби молодий Маркович носив бриля, то мав би той, либонь, часто спадати з потилиці хазяїна, оскільки часто доводилося дивуватися неймовірним успіхам його Марії. За сім з лишком місяців вона в деталях і тонкощах оволоділа мудрощами української мови, уяснила суть фольклору й етнографії. Стала справжнім помічником Опанаса Марковича в його експедиціях у найдальші, найглухіші села. Знайшла у зборі окремих слів та виразів справжнє задоволення душі, розраду серцю. Під впливом почутих неймовірних історій життя українців почала писати короткі оповідання. Остап Васильович настільки був вражений цими новелами з життя, виписаними барвистою українською мовою, що знайшов за найкраще зібрати жмут цих оповідок і відправити на суд своєму давньому побратиму, відомому вже письменнику Паньку Кулішу, який тієї пори в Петербурзі облаштовував власну друкарню з випуску книжок для громади, української зокрема.
Дуже швидко зі столиці імперії приходить лист до Немирова. Ось оцінка Куліша перших творів Марії Маркович: «Диво! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Тут немає вигадки, все розказано так, як було, але яка мова! Які форми! Ось це етнографія! Так потрібно розповідати про народ! Одні лише пісні кращі цих речей!»
Згодом через Вілінську Панько Куліш розлучається з дружиною, відомою письменницею Ганною Барвінок, і втікає за кордон, у надії поєднати там життя з неперевершеною Марією, уже автором відомих «Народних оповідань». На той час пані Віленська була єдиною жінкою письменником в Україні і це теж не в останню чергу нуртувало кров Пантелеймона Олександровича. Він вважав, що вона для нього винятково вдатна пара: різниця у їхньому віці складала якихось чотирнадцять літ. Явно забігаючи наперед зі своїми фантазіями щодо Марії, Куліш із величезним задоволенням, підбивши молоду письменницю на першу зраду, писав знайомій панянці: : «...Тепер Марко Вовчок коло мене. Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає, він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує».
Хвалячись своїми успіхами в стосунках з молодою письменницею, редактор і видавець Пантелеймон Куліш буцімто навіть казав, що Марія – посланець йому самих небес. На що його приятелі справедливо зауважували, що Всевишній не може посилати на гріх своїх дітей. «А ви ж, пане редакторе, зрадили заповідь Божу, яка гласить: „не побажай жони ближнього твого…“
Одначе, всі натуги підтоптаного ловеласа заволодіти цим природним діамантом назавжди виявилися задаремними, позаяк у полоні Марії вже опинився відомий російський письменник Іван Тургенєв. Еге ж, автор знаменитих на весь світ читаючої публіки „Записок мисливця“, написаних на основі народного побуту, в яких автор, дипломований філософ, проявив себе універсальним мислителем, аналітиком і ліриком. Іван Сергійович знайшов багато цікавого для себе в етнографічних картинах життя героїв Марії Вілінської. Уже відомий письменник не без живого, етимологічного інтересу взявся за переклад оповідань української письменниці на російську, і першої української реалістичної повісті „Інститутка“. Тургенєв заговорив з Марією українською, і цим фактично скорив її. Мова, іноді навіть весела гутірка, що стала рідною для неї, виявилася тією особливою, ніжною, шовковистою струною, яка була на одному зв`язку душі і серця, і ще чогось особливо глибинного, котре оберігало ключі до її особистості.
Вілінська – була справді фатальною жінкою, англійською це позначається так: 'femme fatale'.
Єдиною жінкою на українській літературній ниві кінця п'ятдесятих років минулого століття захоплювався Тарас Григорович Шевченко.Про Марка Вовчка Кобзар вперше дізнався в Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання. В листі від 22 грудня 1857 р. П. О. Куліш сповістив його, що надсилає оповідання молодої письменниці (Листи до Тараса Шевченка. — С. 98). Шевченко перепитував про неї в листах до Куліша від 4 та 26 січня 1858 р. Ознайомившись з одержаною збіркою „Народні оповідання“ (СПб., 1857), Шевченко 18 лютого 1858 р. зробив у щоденнику запис про своє захоплення збіркою та про намір познайомитися з авторкою: „Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина... Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги“
Тарас Шевченко боготворив красу і вроду милої, чарівної пані, дружини свого побратима. „Яке піднесено-прекрасне створіння ця жінка!“ — десь було привселюдно заявив Кобзар. Усі примічали, як вони взаємно оживали, світлішали – і Марія, і Тарас, коли траплялося зустрічалися. А потім у нього з'явилася поезія, яка так і озаглавлена „Марку Вовчку“. Ось вона:
Недавно я поза Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей не ситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і оргій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную… О, доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову…
Великий і мудрий Тарас назвав Марію „кротким пророком“, своєю „донею“.
Поезія датована 24 січням 1859 роком. Їй тоді було лише 26-ть. Два роки перед тим вийшли друком її „Народні оповідання“, Марко Вовчок стала знаменитою в літературних колах. З чоловіком, Опанасом Марковичем, саме 22 січня 1859-го вони із Немирова прибули до столиці імперії. Перед нею відкриті двері кращих салонів і галерей. Саме цієї пори, на одній із знаних вечірок, відбувається іскрометна зустріч Марії Віленської з Тарасом Шевченком. Відомий художник тієї пори С. Кравченко згодом напише знамениту картину „Зустріч Тараса Шевченка і Марко Вовчок“. За деякими даними це знайомство наживо сталося 23 січня 1859-го.
Тарасу Шевченку 45-ть, різниця у їхньому віці – дев'ятнадцять літ. Окрім „пророком“ Кобзар назвав її в тій поезії ще й своєю „донею“. Але дослідники творчості літераторів в один голос і по нині не втомлюються стверджувати, що Тарас і Марія надзвичайно сподобались однин одному. Дехто навіть стверджує, що Вілінська немала проблеми з увагою чоловіків, все ж покохала по-справжньому одного лише чоловіка – Тараса Шевченка. Можливо, так було і насправді. Відомо, що просто в нього дуже швидко по цій зустрічі обірвалося життя. А вона дізнавшись у Німеччині, де тривалий час лікувалася, про кончину генія українського вільнодумства, написала чоловікові: „Боже мій! Нема Шевченка... у мене душа болить, болить і ніколи не перестане...“
До ніг Марії Віленської припадав Лев Толстой, Микола Некрасов з завмиранням серця шепотів її ім'я, рифмував його в таємних поезіях, відомим лише їм обом. Лейб-медик Сергій Боткін завмирав від одного погляду сірих, приворожливих очей Марії, готовий був виконати кожне її бажання. В неї закохувався знаменитий композитор Олександр Бородін, автор знаменитої опери „Князь Ігор“, і водночас відомий учений-хімік. Її боготворив великий алхімік Дмитро Менделєєв, у рідкі хвилини, коли не думав про хімічні елементи періодичної таблиці, яку творив і день, і ніч.
Неповторний образ Марії Вілінської спати не давав поету і публіцисту, революціонеру Миколі Добролюбову; знаменитий історик Микола Іванович Костомаров писав їй захоплюючі листи не лише, як етнограф, а як глибоко закохана людина; філософ-утопіст, письменник і публіцист Микола Чернишевський невимовно страждав від того, що пані Вілінська обминала його увагою. Одначе Марія з революціонерів вибрала, либонь, Олександра Герцена, з яким були бурхливі зустрічі у Бельгії. А ще ж був Миколка Лєсков, той, що знаний на весь світ знаменитим своїм „Лівшою“ та неперевершеним твором „Леді Макбет Мценського повіту“. Упокорений Марією, ласкавий, усміхнений Миколка клявся тут же забути обох своїх дружин із Києва привезених, а чарівній Марії, що так щиро по-малоруськи без упину вищебечує, щодня допомагати косу її шовкову на голові парадним вінчиком викладати. Та невимовно покорятися в усьому…
Кажуть, що за гарячу, нестримну любов із Вілінською, яка була йому далекою (у третіх) родичкою, і значно старшою за віком, життям заплатив ще один росіянин — критик, публіцист, шістдесятник Дмитро Писарев, якому пророкували блискуче майбутнє. Він потонув на Ризькому узбережжі, де вони утрьох, із сином Вілінської відпочивали, удень і вночі купалися, пірнали...
Були ще мало зрозумілі жертви, самогубства серед тих, хто занадто необачно наближався до знатної пані, пробував підкорити її собі.
Справжній калейдоскоп блискучих імен зарубіжних знаменитостей крутилося також в ореолі слави відомої української письменниці. З ними пані Марію познайомив усе той же Іван Тургенєв, до яких і роздратовано і злостиво ревнував. Вона, вважайте, закрутила голову замало не частині чоловічої половини літературної Європи. Зустрічей з Вілінською шукали Густав Флобер, Проспер Меріме, видавець і письменник П`єр-Жюль Етцел. А Жюль Верн, поспілкувавшись з україночкою, уздрівши її блискучу французьку, подарував пані Марії право на ексклюзивний переклад російською п'ятнадцяти своїх кращих творів. Жюль Верн, який був надзвичайно врівноваженою, організованою особистістю. Він, до прикладу, незалежно від того, коли лягав спати, щоранку просипався рівно о п'ятій годині, затісував олявці, і сідав до робочого столу. Навіть цей чоловік, з холодним розрахунком, казати б, послизнувся на мадемуазель Марії з України.
Тут, зізнаюся, що скільки не читаю, не думаю про красуню нашу письменницю. не полишає мене та стійка, невідворотна думка, що була їй вельми до вподоби, щиро подобалася письменниця Жорж Санд. Та, що насправді була парижанкою Авророю Дюпен. Вілінська перечитала в оригіналі все, що написала високославна француженка. Була такою ж простецькою, навдивовижу непримхливою у своїх нарядах, як і її паризький кумир. Вивчила все, що тільки лишень можна була дізнатися стосовно спільного сімейного життя на віру мадам Жорж і польського композитора Фредеріка Шопена. Все поривалася з`їздити навіть на Майорку, куди Аврора вивозила смертельно хворого на сухоти коханця. Їй казали: „що ти там побачиш, зрозумієш, позаяк давно це все було, ще за твого дитинства?“ Вона відповідала: „сліди великих людей і на морському піску, які щохвилини злизує ненаситна хвиля, залишаються навічно. Тут важливо, як на все це дивитись...“
Справа в тому, що життя Марії Олександрівни, її стосунки з чоловіками звіддалік загадково нагадували долю Жорж Санд. Пані Марія, як і Аврора, з часом могла захоплюватись тільки значно молодшими від неї за віком хлопами. Звідтак, її більше не приваблювали заслуги тих, хто активно й напористо набивався у коханці, пропонували навіть серце й душу, свої товсті гаманці. Гоноровій пані Вілінській потрібні були від партнера нев`януча, казати б навіть, — непереквітна мужицька сила. Її цікавили молодість і кріпка сила м`язів. Одна з її симпатій — молодий юрист Олександр Пассєка — на вісім літ молодший своєї коханки. (У дужках замічу, що різниця віку з перевагою жіночих літ у парі Санд — Шопен складала шість з лишком років). Але й пасія Вілінської, як копія зі сценарію життя Санд списана, (заготовка, чи що?), теж, подібно до Фредеріка Шопена, хворів саме на туберкульоз. І помирає на руках милої жінки...
Чи не тому пані Марія так захоплено завжди відгукувалася про музику великого поляка: любов у її душі, мабуть же, бриніла саме нотками стосунків Жорж і Фредеріка. Либонь, саме через це до творчості польського композитора дико ревнував чарівну Марію композитор Бородін, в якому текла невгамовна грузинська кров. Він був безмежно закоханий у Марію, і як справжній лев у шлюбну пору дико охороняв свою обраницю навіть від поглядів суперників …
Якою ж вона насправді була, як виглядала та 'femme fatale'? Адже, приміром, до 1902 року, себто віку, коли їй не виповнилося 68 літ, Марія Олександрівна навідріз відмовлялася фотографуватися.
У Петербурзі в пані Вілінської була добра знайома — Єлизавета Водовозова. Відома того часу письменниця-мемуаристка. Саме її очима можемо поглянути нині на відому українську письменницю, котра закрутила голови багатьом вельми достойним чоловікам світу того часу. Пані Водовозова писала: „Це була жінка середнього зросту, повна, не дуже вродлива, але, як про неї казали, краща за будь-яку красуню. Тоді вона вже була не першої молодості, з надзвичайно густими, чорними бровами, риси обличчя, хоч трохи розпливлися, були дуже рухливі, з розумними темно-сірими проникливими очима. Вдягнута вона була дуже гарно, за модою, але недбало...«
Мемуаристка, як на мене, створила вельми спрощений, нехитрий візуальний портрет письменниці. Бо ж ні слова не обмовлено про розум жінки, про її дивну, виняткову харизму, що є завжди визначальним і вирішальним в оцінці образу людини. Нічого не сказано про те, що пані Вілінська була поліглотом, володіла аж десятьма мовами світу! Серед яких — англійська, німецька, польська, чешська, мадьярська, румунська, болгарська. На першому ж місці були — українська, російська і особливо ж французька.
Напевне справедливо вважається, що вона відкрила нову сторінку літературного життя Франції. М. Вілінська написала перші оповідання для маленьких французів і заснувала, видала перший у краях над Сеною журнал для наймолодших громадян цієї фантастичної республіки. В ньому було опубліковано і її блискучу повість-казку „Маруся“ — історію дівчинки, котра гине, допомагаючи запорожцям. Цей твір удостоївся нагороди французької академії, Міністерство народної освіти Франції прийняло його для шкільних бібліотек. Загалом книжка перевидавалася вже понад двадцять разів у Французькій республіці! Одне слово, у доладний світ книг і художніх героїв повела французів якраз саме чудова українка, і це вельми похвально. Лиш би не забували цього вони, нинішні горді й подеколи хвальковиті європейці…
І тут я підходжу до головного в моїй оповіді. Чому ж усе-таки Марія Вілінська припорошена на віки чоловічим псевдонімом Марко Вовчок?
Звичайно, що я давно вже начебто й прийняв, як і багато хто із вас, пані й панове, версію Пантелеймона Куліша, котра вміщається в ось цьому його давньому реченні: „Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі“.
До недавніх пір у Вінниці в мене мешкало двоє друзів-приятелів. Обидва письменники – Іван Волошенюк та Микола Рябий. На початку 2017-го Івана Степановича не стало. Немирів, де без малого три роки мешкала Марко Вовчок, для обох близька, рідна сторона. Волошенюк родом з одного із тамтешніх сіл – Ометинець, для Рябого за рідну гавань – село Йосипенки, тут батьківщина його дружини, недалекий від Вінниці город, який споконвіку годує всю родину. Іван Степанович написав навіть повість про Марію Вілінську. Називається вона так – „Марія й Опанас, Муза і Парнас“.
Ви ж не забули, панове, що ім'я першого чоловіка Марії Вілінської – Опанас? А Микола Рябий усе життя збирає матеріали, щоб створити щось унікальне про знамениту Марію. Додати якийсь унікальний роман чи есею, яких у нього вже майже сорок.
Так ось, він стверджує, що Пантелеймон Куліш банально вигадав походження цього знаменитого псевдоніму. Буцімто поруч з його тепер уже рідними Йосипенками є село Вовчок. І там, за переказами, часто бувала свого часу мила й чарівна Марія Вілінська, збираючи етнографічні записи з народних уст. Цікавилася життям унікального монастиря-шпиталю, який бозна коли був складений тут з віковічних тесаних дерев. А назва села пішла від того, що цими землями володів за два віки до візиту сюди милої й чарівної пані, знаменитий козацький старшина Марко Вовчок. Герой часів Богдана Хмельницького. Нагороджений вгіддями за відвагу самим гетьманом України.. На пам'ять про це в Прибужжі на празники співається така вольницька пісня:
…а це ж той козачок — Марко Вовчок,
та й жене поперед себе ляхів полчок..
Ці слова, за переконаннями Миколи Олександровича Рябого були свого часу занесені до етнографічних записок Марковичів – Опанаса й Марії. Вони справді співзвучні з прізвищем Марковичів. І на це не могла не звернути увагу уважна до слова, до старовинного образу Марія Вілінська.
Письменниця взагалі полюбляла свої окремі твори підписувати несподіваними іменами. До прикладу, під усіма п'ятнадцятьма перекладами творів Жюля Верна вона поставила коротке козацьке слово „Лобач“. Що, напевне, вказувало на особливу прив`язаність письменниці до останнього свого судженого — Михайла Лобача-Жученка. Цей випускник морського училища, гардимарин, згодом прапорщик, був аж на сімнадцять літ (!) молодшим від Марії Вілінської. Тому, переконаний письменник Микола Рябий, псевдонім Марко Вовчок походить з козацьких глибин цього незрівнянного Надбужанського краю, який шанувала й любила незрівнянна Марія Вілінська.
При цьому, зізнаюся, я більше тут довіряю Миколі Рябому, а не класику Паньку Кулішу, тому, що автор „Чорної ради“ глибоко помилявся в основному своєму висновку: він був переконаний у тому, що українці мають жити у вічній, непорушній дружбі і любові з великоросами, не дивлячись навіть на драконівський Валуєвський і ще подібні йому циркуляри з російської столиці, на Емьський указ, котрі мали за мету буквально на корені засушити, знищити милозвучну, чарівну нашу українську мову, як код, як ДНК нашої рідної нації. Пан Пантелеймон був переконаний, що українці розсмокчуть зсередини російське агресивне суспільство, схилять на свою сторону взаємоповаги і довіри московітську рать, пригорнуть її до нашої мови, культури, побуту. При цьому він обов`язково посилався на яскравий приклад Марко Вовчок, котра з московітки перетворилася на щиру українку, автора цікавих, оригінальних україномовних творів. Одначе пан Куліш тут не брав до уваги, геть забував вельми повчальну народну примовку: одна ластівка весни не робить...
І як бачимо, не зробила.
Висновок же ж до цієї оповіді, друзі-вкраїнці, такий: бійтеся їх, але й поклоняйтеся фатальним жінкам. Вони справді незрівнянно талановиті. І без остраху поведуть нас у таїну незвіданого, як неодноразово у своїх знаменитих творах робить це пані Вілінська. Беріть лиш її твори до рук, не оминайте…
