Днями Сашко Лірник на своїй ФБ сторінці провів цікаве опитування серед власників земельних паїв щодо їх ставлення до скасування мораторію. Гадаю, письменник згодом знайде час систематизувати та проаналізувати результати опитування. Або на їх підставі написати чергову чудову казку.

Опитування ще триває, втім, тенденція вимальовується однозначна — селянам вкрай потрібен працюючий ринок землі, але вони не вірять в те, що влада зробить його справедливим. «Я не працюю на землі, але й продавати її поки не збираюся, почекаю кращих часів» — це найстриманіша думка власників паїв. Решта готові продати пай вже сьогодні.

Те, що ринок землі потрібен, зрозуміло всім. Навіть тим політичним горлопанам, які вперто намагаються утримати совєцькій електорат традиційними совєцькімі лякалками про капіталістів, які відберуть землю у народу.

А от яким має бути той ринок, консенсусу в суспільстві немає. Власник паю мріє про іноземця, який придбає його десять гектарів по ціні голландської землі. Агрохолдингам не подобається обмеження обсягів землеволодіння. Лобістам українських олігархів потрібен монополізований ринок з максимальним ускладненням входу на нього сторонніх покупців землі. Нарешті, дрібному фермеру потрібна найнижча ціна, пільговий кредит на покупку та державний захист від рейдерства.

А чого прагнемо ми, громадяни без земельного наділу, далекі від сільського господарства містяни? Нас, між іншим, більшість і саме нам доведеться визначати форму земельного ринку на референдумах, які Зеленський вигадав для уникнення відповідальності за складні суспільно-важливі рішення.

Особисто я знаю, чого хочу. Я хочу, щоб за 15-20 років, коли ринок української землі певним чином устаканиться, мій онук міг відкрити інтернет (або те, що буде замість нього), зайти на земельну біржу і в он-лайні обрати з сотні пропозицій ділянку в 10 га десь в Черкаській області. А через два роки, коли набереться досвіду сільського господарства, продати її за ринковою ціною та за допомогою банківського кредиту купити на біржі іншу, стогектарну.

Унікальність земельного ресурсу на відміну від сировинного полягає в тому, що с/г земля – це засіб виробництва. Це унікальний верстат, який за допомогою халявних сонця та опадів здатен виробляти гарантовано ліквідний продукт. Звісно, біля цього верстату комусь треба попотіти, він потребує регулярного змащення добривами та іншого догляду, але все це покривається доданою вартістю, яку він генерує. А оскільки українська земля здатна генерувати найвищу в світі додану вартість, стабільний попит на неї гарантовано.

Отже з попитом на землю проблем не буде. Але ж звідки на цьому ринку візьметься пропозиція? Перший час вона буде, це зрозуміло. А от пізніше, коли всі нетерплячі власники паїв скористуються правом продажу? Це вам не ринок нерухомості, де пропозиція регулярно і прогнозовано підживлюється новобудовами. Це й не сировинний ринок — навіть якщо в українських надрах закінчиться нафта, вугілля чи руда, все це можна буде придбати в Роттердамі з плюсами або без.

Але ж земля — це ресурс, обмежений фізично! Це не просто родючий ґрунт – це територія, клаптик поверхні земної кулі, який з Роттердаму не привезеш. Більше ніж є, її взяти нема звідки — оце тільки що засипати море, яке колись викопали наші пращури.

Саме ця обставина робить земельний ринок дуже привабливим для зубів фінансових акул. Будь-яка законодавча помилка може привести до незворотної концентрації всієї землі в руках декількох олігархічних сімей, внаслідок чого земельний ринок припинить своє існування назавжди.

Якщо апетити, скажімо, рудого монополіста, який сьогодні володіє більшістю енергогенеруючих станцій країни, бодай теоретично можна обмежити будівництвом альтернативних станцій та мереж, то задля того, щоб приструнити монополію власника сільгоспугідь розміром з область, жодного ринкового інструменту не буде.

Дехто підрахував, що навіть за скромною ціною в 1000 доларів за гектар всім, разом узятим, українським олігархам не вистачить фінансів на скупку української землі. Почекайте, але хто казав, що їм потрібна вся українська земля? Їм достатньо буде ласих, найбільш родючих шматків. І якщо їхні лобісти законодавчо обмежать доступ на ринок покупки землі, а власників паїв цілеспрямованим зубожінням поставлять в умови, коли 100 доларів за гектар буде сприйматися за вдачу, то скупити критичну кількість найкращої української землі протягом декількох років їм буде до снаги.

А от на обробку такої кількості землі їхніх власних ресурсів дійсно не вистачить. Тому вони скупатимуть землі тільки з однією метою – монопольно здавати її в оренду фермерським господарствам та агрофірмам. Утворюючи гігантські монопольні латифундії, декілька сімей фактично контролюватимуть стратегічно важливу експортну галузь країни. Так само, як вони сьогодні контролюють енергетичну галузь, або український інформаційний простір. Саме ці особи й стануть реальними та незмінними керівниками областей, а не всякі там тимчасові очільники обладміністрацій.

То чи можна запобігти такому розвитку подій? Обмеження концентрації землі в одних руках нічого не дасть — будуть і підставні особи, і підставні компанії, і безліч інших схем. Єдине, на мій погляд, ефективне рішення, яке здатне приборкати жагу олігархів до землі с/г призначення — це заборона здачі її в оренду. Тобто кожна фізична або юридична особа, яка планує купити землю має усвідомлювати, що землю доведеться обробляти самотужки. Ну, як мінімум, організувати повний бізнес процес — від закупки посадкового матеріалу, найму сільгосптехніки і аж до збуту врожаю.

Чи достатньо буде заборонити оренду? Звісно ні – чимало покупців намагатимуться придбати землю як з метою спекуляції, так і акумуляції статків. А це означає, що с/г земля, як високоефективний засіб виробництва, буде простоювати, не створюючи додаткових робочих місць, прибутку власнику та податків державі.

Звідси виникає додаткове обмеження: земля, яка не обробляється певний час, рішенням державної земельної інспекції примусово виставляється на продаж на земельній біржі на користь її власника. Іншими словами, два роки поспіль поле заростає бур'янами – земля потрапляє на земельну біржу на продаж, навіть якщо власник й не планував цю землю продавати.

І це ще не все. Оскільки земля буде використовуватися виключно для отримання прибутку, людина може придбати її тільки за умов реєстрації підприємницької діяльності (у власності фізичної особі для особистих потреб можна залишити гектар). Припинив підприємництво — земля автоматично потрапляє на біржу на продаж. Не дай бог помер – спадкоємець отримує землю тільки після реєстрації підприємництва. Якщо спадкоємця підприємництво не цікавить, або спадкоємець неповнолітній, він отримує гроші з примусово проданої землі на біржі.

Погодьтеся, заборона оренди землі плюс примус до ефективного використання земельного ресурсу одразу ставить все на свої місця — покупець купить рівно стільки землі, скільки здатен інвестувати в її обробку. Обмеження кількості землі в одні руки тепер не є визначальним — головне, що виникає механізм, за яким земельна біржа буде регулярно поповнюватися пропозиціями. А це означає, що моїм онукам буде з чого обирати на біржі й через 20 років.

Стривайте, а як нам бути? – запитає молода українська сім'я, повна енергії, креативних ідей та рішучості проявити себе на землі, але без копійки в кишені. От заради саме такої категорії підприємців заборона здачі землі в оренду має бути не тотальною, а, наприклад, від десяти гектар і більше. Тобто з усіх п'ятисот гектар, якими володіє агрофірма, в оренду вона може здати тільки десять. Щоб можливість обмеженої оренди таки залишилася для дрібних самозайнятих стартаперів на селі.

Ах да, забув про клятих іноземців! Як бути з ними? А ніяк. Скажіть, хіба зубожілій Україні не потрібні реальні інвестиції? Німецький фермер інвестує в один український гектар в рази більше за нашого доморощеного – на сьогодні це реальність. На відміну від нашого, він сплатить податки до копійки і буде виконувати всі вимоги нашого законодавства – це теж правда. Українську землю він в Німеччину не вивезе, а щойно призупинить господарську діяльність – земля повернеться на біржу. За таких умов не бачу нічого лячного.

Давайте визнаємо: іноземний заможний власник української землі сьогодні потрібен нам, як ніколи. Безумовно, багатий покупець на ринку – це підвищення ціни на товар і бідному українському фермеру це точно не сподобається. Але тут має спрацювати державна допомога у вигляді дешевих земельних кредитів за рахунок тих інвестицій, які іноземці принесуть в Україну. Або ще простіше – скасуванням ПДВ на покупку землі українськими громадянами.

Втім, без додаткових обмежень іноземні власники української землі не обійдуться. Головне і цілком логічне – найманий персонал має бути переважно українськими громадянами, реєстрація підприємницької діяльності в Україні і жодного російського бенефіціанта в статутних документах. Ну нехай не російського, а бенефіціанта з країни агресора – по суті то синоніми.

Отже, в підсумку, за моїм переконанням, вільний та справедливий ринок землі с/г призначення можна утворити тільки на наступних ключових засадах:
— Обмеження здачі землі с/г призначення в оренду.
— Примус до ефективного використання с/г землі за призначенням через процедуру повернення її на земельну біржу для продажу.
— Надання права на володіння землею тільки зареєстрованим в Україні суб'єктам підприємницької діяльності, бенефіціантами яких є як українські громадяни, так і іноземці (окрім громадян Росії).
— Квотування в штаті найманих с/г робітників іноземних громадян.

А те, що зараз просуває влада, справжнім ринком землі ніколи не стане. Після бурхливого перерозподілу власності на землю з усіх громадянських прав на неї в більшості з нас реально залишиться лише одне невід'ємне – милуватися українськими чорноземами крізь ілюмінатор літака.