Вчора колоритний президентський тандем Кравчук-Саакашвілі натхненно намагався переконати українців в тому, що анонсований на неділю масовий протест катастрофічно послабить позиції українського президента на паризьких перемовинах і, навіть, може призвести до капітуляції. І тому відчайдушно закликали замість Майдану відвідати церкву та помолитися за успіх Володимира Зеленського.
Ні, в церкву я не піду, немає сенсу – аби в цьому закладі хоч щось реально вирішувалося, війни в Україні взагалі не було б. Завтра я певно піду на Майдан, але не протестувати, як це бачать ці два президенти-однодумці, а тиснути. І вектор мого тиску буде спрямований переважно не на Зеленського, а на його європейських колег – Емманюеля Макрона і Ангелу Меркель.
Справа в тому, що ставлення європейців до вуличних протестів сформовано сталим впливом потужної європейської демократії — в їхньому розумінні такі протести є не бутафорним, а беззаперечним правом громадян і тому влада на них практично не може вплинути. Це стихія, яку не можна припинити безпосередньо і миттєво. Як цунамі, або землетрус. В їхньому уявленні влада має розпочати тривалий публічний діалог з протестувальниками, десь піти на поступки, а потім терпляче вичікувати поступового спаду протестної активності. Тобто сумлінно робити все те, що в Путіна викликає щиру ботоксну посмішку.
Я веду до того, що президент Франції та канцлер Німеччини, реально сприймають вуличні громадянські протести, як форсмажор — неподолану обставину, яка не дозволяє стороні договору виконувати свої зобов'язання. Тому дуже сподіваюся, що коли у вечірніх новинах вони побачать, як саме і що саме українське суспільство вимагає від свого президента, вони підсвідомо будуть налаштовані схиляти Зеленського до тих політичних рішень, які вгамовують громадянський протест, а не розпалюють його. Навіть, якщо за переговорним столом той буде розтопирювати пальці і хриплим голосом переконувати, що «в мене свій прокурор і все під контролем».
Я прагну, щоб завтра Майдан став такою форсмажорною стихією. Щоб під час перемовин європейські лідери сприймали українську владу як човен, якого ледь утримує якір під час потужного шторму. Коли будь-яка спроба підняти вітрила призводить тільки до фатальних наслідків.
Навіть, якщо малодосвідчений капітан вже обрав курс.
