У межах так званої військової економіки існує правило, за яким переведення господарства країни на військові рейки в мирний час від якогось моменту робить війну неминучою.

Промисловість, аграрний комплекс і фінансова система дедалі більше заточуються під суто військові потреби. Але ж виробництво озброєнь і розвиток відповідної інфраструктури не надають економіці прибутковості самі собою. І коли військовий складник в економіці досягає певних значень, влада такої країни постає перед неприємним вибором: або відмовитися від господарських диспропорцій (що зазвичай означає злам системи з можливою всеохопною економічною кризою), або ж продовжити рух уторованим шляхом, таки розв'язавши війну.

Другий варіант значною мірою здійснився в Німеччині кінця 1930-х: найрізноманітніші проєкти — від відновлення зруйнованої Версальським миром «оборонки» до начебто цілком мирного будівництва доріг — завели Третій Рейх у виробничий глухий кут. Нарівні з гітлерівською ідеологією це стало чинником, через який Німеччина так і не вгамувалася ні після аншлюсу Австрії та окупації Судетів, ні навіть після розгрому Франції та Польщі. Підсумок відомий.

З іншого боку, через пів століття той самий шлях призвів до тотальної кризи та розпаду СРСР. Радянська економіка, теж зорієнтована на військові потреби, врешті-решт не витримала спроб повернути її в мирне русло. На щастя, СРСР на велику війну не наважився — найімовірніше, така війна була б ядерною і призвела б буквально до загибелі людства.

Нескладно помітити, що ідеологія в подібних речах не відстає від економіки, і навіть є, сказати б, другим боком тієї ж медалі. В уже згаданому Рейху справи починалися зі «вставання з колін», відновлення національної самоповаги й таких інших назагал позитивних речей. Термін «вставання з колін» тут згадано недарма: з кінця 1990-х його залюбки вживають у Росії. 

Можна навіть сказати, що державна пропаганда в цьому випадку підкорюється тим же законам, що й військова економіка. І своєю чергою викликає до життя аналогічні процеси. Ще 26 вересня 2013 року автор цих рядків писав у колонці в журналі «Український тиждень», що за певного рівня — чи, краще б сказати, концентрації, — пропаганда «вставання з колін» штовхає країну до війни не згірше за економічні диспропорції. 

З якогось моменту керівництво такої країни просто не може відмовитися від відповідних гасел, адже вони вже є «нашим усім». І заради втримання рейтингів влада змушена а) робити дедалі різкіші заяви; б) дедалі частіше підкріплювати їх справами. 

Просто кажучи, керівництво опиняється в заручниках тієї ж пропаганди, якою так хвацько оперувало в умах посполитих. Саме це ми спостерігали в Росії від моменту захоплення Криму і спостерігаємо досі. 

Те, що прогноз 2013-го щодо Росії здійснився надзвичайно швидко, здивувало й мене самого. З іншого боку, натоді Кремль на тотальне вторгнення не пішов. Але що ж тепер, після восьми років дедалі відвертішої конфронтації путінської Росії не лише з Україною чи іншими складниками колишніх СРСР та соцтабору, але й з ослаблим, проте все ще не таким слабким колективним Заходом?

Наразі Путін має широкий вибір варіантів дій. Щоденні повідомлення про стягування російських військ до українського кордону та на тимчасово окуповані території мало що дають для розуміння конкретної дати або масштабів можливого збройного вторгнення. Після 1990-х років у Росії добре вивчили згаданий вище урок СРСР. Тепер там стараються, з одного боку, не встрягти у масштабне протистояння, якого не потягне російська економіка. Але з іншого — мати напохваті достатні ресурси, щоб обмежитися низкою швидкоплинних операцій.

Цей підхід Москва застосувала ще 2008 року в Грузії; можна згадати й несподівану для багатьох українців скороминущість нещодавньої «миротворчої операції» в Казахстані. 

З іншого боку, провал проєкту «Новоросія» показав узагалі-то очевидну річ: за такої кількості змінних «військове рівняння» має забагато варіантів розв'язку. І не всі вони будуть оптимальними для ініціаторів. Скажімо, ОРДЛО є бідою України й, коли можна так висловитися, незагоєною раною, що постійно пожирає вітчизняні ресурси. Але водночас це — головний біль та валіза без ручки й для Росії. Як і важливий урок того, що захопити територію — зовсім не те саме, що її утримати.

Сьогодні Путін посилився завдяки більшій боєготовності своєї армії та наявності сателіта — Білорусі. З іншого боку, після провалу переговорів щодо присутності в Європі НАТО Захід демонструє готовність до потужніших дій стримування, ніж це було 2014 року. Головне ж, що Кремлю так і не вдалося за останні роки переламати суспільні настрої українців, які авжеж не готові поголівно іти й палити російські танки — але до капітуляції не готові тим паче.

Переламати ці настрої і є стратегічною метою Путіна, адже без її досягнення все інше не має особливого сенсу. У воєнній сфері Росія може розширити плацдарм на Донбасі, викинути десант на Миколаївщині та навіть вдарити на Київ. У політичній — визнати «державність» ОРДЛО і навіть, чорт забирай, включити ці райони до свого складу. Це може стати фатальним ударом по перспективах перетворення України на більш-менш розвинену державу ще років на тридцять. От тільки крах «українського проєкту» сам собою не дає Росії стратегічних вигод.

Тож у Кремлі змушені шукати способу максимізації вигод за мінімізації негативних наслідків. І, схоже, поки що цілком хороших для Росії варіантів тут не видко.

Водночас не можна забувати про викладене вище: про панування в РФ уявлень про «оточену фортецю», що змушує поїзд агресії розганятися дедалі дужче. В цих об'єктивних обставинах надто велику вагу матимуть суб'єктивні міркування і, врешті, просто емоційна стабільність російського керівництва. Як уже сказано, 2014 року вони не пішли на відверто безумні кроки — але й адекватним все скоєне тоді назвати важко...

Скорочена версія, повний текст див. на «Громадське».