Сім років тому Росія розпочала операцію із захоплення Криму. Принаймні, саме дату 20 лютого 2014 року відображено в українському законодавстві, зверненнях нашої держави до міжнародних судів та, last but not least, на російській медалі «За возвращение Крыма», яка негайно потрапила у вільний продаж за досить невисокою ціною, бо хоч наказ про її запровадження і підписав цілий міністр оборони Шойгу, формально державною нагородою вона не є, і за торгівлю нею статтю не дадуть.
Сама окупація оформлювалась у такому ж «проксі-режимі», як і оця, з дозволу сказати, медаль. І конкретна дата тут досить умовна. Півострів завжди був для адептів «русского мира» об'єктом не географічним, а сакральним. І це треба визнати великим успіхом імперської пропаганди, починаючи ще з царювання Катерини Другої.
Тоді окупація Криму за підсумками російсько-турецьких війн була не просто «убезпеченням кордонів держави від набігів кримських татар». Ще середньовічні московські правителі всіляко заохочували поширення казочок про себе як нібито єдиних достойних спадкоємців остаточно зруйнованої 1453 року Візантії; так виникли ідеї про «Москву як Третій Рим» чи, скажімо, про константинопольське походження «шапки Мономаха„, яка й самому-то київському князеві ніколи не належала, годі й казати про візантійських імператорів. По суті, московські царі, а з Петра Першого — імператори, так само бавилися в «спадкоємництво» від однієї частини Римської імперії, як набагато раніше Карл Великий і його нащадки — від іншої.
Але з катерининських часів Чорне море стало предметом геополітичного інтересу Росії, і аж до 1917 року в Петербурзі майже офіційно вважали своєю місією «повернення Константинополя й контроль над Дарданелами». Важко сказати, наскільки всерйоз (точніше, в різні періоди по-різному) — але як пропагандистське гасло це було популярним. Ну а Крим, звичайно ж, мав служити відправною точкою.
За радянських часів Крим став «незнищенним авіаносцем»: на відміну від сучасного чорноморського узбережжя РФ, там і тільки там були годящі для військово-морських сил порти. І оскільки хоч якийсь вихід до Середземномор'я, де в цілому панували американці, ці бази все-таки давали, військово-політичне значення півострова переоцінити було неможливо. Тим паче, на іншому березі моря і в тих самих Дарданелах панувала учасниця НАТО Туреччина. (Пригадуєте, до речі: «карибська криза» почалася саме з розміщення американських ракет в Туреччині, і всім нам таки пощастило, що цей світ не скінчився ще 1962-го року, коли Хрущов вирішив відповісти на це за допомогою друга Фіделя).
А під це геополітичне значення підверстувалася і міфологія: досить згадати ту ж оборону Севастополя від гітлерівців під час Другої світової війни. Цій міфології ніяк не заважав навіть акт передачі Криму до складу УРСР тим-таки Хрущовим, здійснений з простих і цілком логічних адміністративно-господарських міркувань. «Союз нерушимый республик свободных» здавався стабільною штукою, і якщо в плані «свободи» республік у притомних людей виникали великі питання, то «нерушимость» здавалася... ну, непорушністю.
Словом, кримське питання було лакмусом імперськості. Ним воно лишається й тепер. Так само, як і тепер півострів має для Кремля в першу чергу військове значення. Свідчень тому безліч, як і доказів того, що зміцнення військової присутності Росії в Криму відбувається за рахунок усіх інших сфер. О ні, не те щоб ці інші сфери перебували зовсім поза увагою окупантів — але пріоритети надто очевидні.
Втім, якщо та ж оборона Севастополя дійсно має в історії серйозне, залите великою кров'ю місце, то гібридне «повернення Криму» — це з іншої опери. Не кажучи вже про поняття «героїчної оборони Криму» від міфічних бандерівців, на честь чого, ви будете сміятися, теж є медаль саме з таким формулюванням, випущена вже колабораціоністською місцевою владою.
В цьому відношенні творення ідеологічної концепції Українського Криму — справа, важливість якої за сім років по анексії зовсім не зменшилася. Природно, Крим Киримли має бути в цій концепції невід'ємним компонентом. Свого часу Володимир Зеленський багато говорив про необхідність просування українських месиджів на тимчасово окупованих територіях — і говорив правильно, але по суті робота держави тут зводиться, як і за часів Порошенка, до якихось спорадичних рухів. Навіть протидією дезінформації здебільшого займаються громадські активісти, а такої протидії замало ж: потрібен конструктивний, позитивний Міф.
Сконструювати його можна і без участі держави. Але зробити наріжним каменем інформаційної війни — ні.
Оскільки такий Міф не може бути міфом у звичайному розумінні слова, а повинен ґрунтуватися на справах, Українська держава в першу чергу мала б гідно подбати про тих, хто не зрадив її сім років тому. Від військових до звичайних громадян, що не побажали приймати паспорт із двоголовим орлом і переїхали на материк. Їх чимало, і вони живуть вірою у відновлення правди, але держава звертає на це мінімальну увагу, і поки що це ніяк не залежить від зміни осіб президентів чи складу парламенту.
Йдеться не тільки про матеріальну підтримку, хоча подібні дії були б більш ніж доречними, раз протягом семи років їх було вкрай недостатньо. Але потрібна і підтримка організаційна, і інформаційний супровід. Сотня банальних сюжетів-нагадувань про вкрадений Крим чи пропагандистських блогів про проблеми з водою не замінить хорошої story з перших вуст. Ці історії є кому розповісти: чи не більшість тих, хто не прийняв окупації — це люди творчих професій та науковці.
Маємо зробити все, щоб ці наші співвітчизники повернулися до свого Криму — а він до них.
