Якщо «війна — не завтра»

А втім, поки що Кремль нарощує не так сили й засоби для масштабної атаки, як радше сили й засоби шантажу — в найширшому розумінні цього слова. «Визнання» ОРДЛО спричинить крах Мінського процесу. Це не вигідно для Росії, проте може розглядатися як певний паліативний варіант, який має на меті зберегти обличчя режиму перед власним населенням та в очах прибічників із «близького зарубіжжя» попри те, що дипломатичної капітуляції Києва внаслідок останніх «нормандських» зустрічей так і не сталося. Але ще важливішим є те, що путінські намагання нахраписто схилити Вашингтон до поступок щодо присутності НАТО в Європі вже цілком очевидно провалилися.

Однак тема й дотепер залишається інструментом тиску. До того ж не лише на українську владу (яка аж ніяк не воліє під час наступних виборів отримати звинувачення у втраті територій, про що теж докладно йшлося раніше), а й на наших партнерів у Парижі та Берліні, які прагнуть лаврів миротворців.

Водночас концентрація російських військ біля українських кордонів та у морях виявилася досить ефективним інструментом економічної війни. Бюджет потерпатиме через падіння вартості міжнародних облігацій, громадяни — через коливання курсу гривні, а порти та «зав'язані» на них експортери — через навчання російського флоту.

Суми збитків ще обчислюватимуться, проте чимало експертів вважають, що донині йшлося лише про демонстрацію сили, і за інших сценаріїв втрати можуть бути більшими.

Найбільш неприємним є те, що до всього цього можна вдатися й після тривалого часу. Скажімо, один із чинників, який робить масштабне військове вторгнення вкрай невигідним для Росії — це зволікання Німеччини із запуском «Північного потоку-2». Річ у тім, що активні бойові дії на українській території в холодну пору року ставлять під загрозу постачання газу з Росії українськими трубами.

Втім, «Потік» таки може запрацювати влітку, що (власне, як і просто настання літа) збільшить рівень загрози, а на додачу — поставить руба й без того непросте питання проходження Україною наступного опалювального сезону: якби не тепла зима, всі титанічні зусилля компетентних структур і нині не змогли б нам зарадити.

Крім того, на послаблення Києва об'єктивно грає і наближення президентських виборів. Квітень 2024-го поки ще видається далеким, але насправді виборча кампанія розпочнеться вже за рік. Між тим, будь-який український президент, будь-яка керівна партія змушені розриватися між загрозою військової/економічної поразки ззовні та страхом звинувачень у зрадництві. Натомість диктаторів, які не зазнають політичної конкуренції, друга проблема турбує значно менше.

Авжеж, усе це радше «стратегічні» міркування: вони не можуть відповісти на питання, чи не станеться найближчими днями чи тижнями великої війни. Вітчизняні експерти ще з кінця минулого року вважають обмежену силову операцію росіян на Донбасі найімовірнішим варіантом подій. Загроза з півдня та півночі може скувати частину наших сил, завдяки чому російські війська та місцеві незаконні збройні формування можуть спробувати завдати максимально болючих ударів по наших позиціях з метою знищення (чи пак ще краще — захоплення) якомога більшої кількості бійців і техніки. А після цього можна буде вимагати політичних поступок, аж до цілковитого виконання Києвом усіх російських забаганок щодо статусу ОРДЛО.

Втім, це видається можливим лише за умов, що: а) Захід так і не запровадить суворі санкції щодо РФ; б) Київ справді піде на поступки через острах того, що локальна операція перетвориться на загальне вторгнення. Однак «затятість» наших союзників на чолі зі США дозволяє сумніватися в першому, а відсутність масової паніки серед українців — у другому.

Загалом, якщо Путін найближчим часом так і не наважиться піти ва-банк — Києву слід буде терміново обміркувати інші «стратегічні» виклики. Йдеться не лише про зазначені вище, а й про ті, що тут не розглядалися (зрештою, очільники держави мають детальніше знати про ситуацію). Чітко зрозуміло одне: розслаблятися не можна.

Ніхто, правда, і не дасть.