Найближчим часом на більшість із нас чекає нервова перевтома. Не тільки від війни як такої. На жаль, тут хотілось би сказати окреме спасибі інформаційній політиці. Сьогодні (і вчора) прийнято хвалити Зеленського і Ко, і багато в чому є за що. Але – як уже зазначили низка колег у своїх дописах – тотальна ура-тактика, помножена на замовчування негативу, множить інформаційний хаос, що зрештою грає на руку ворогу.

Ясно ж, що коли вже йде офіційне попередження про перевдягання рашистів у форму НГУ в Гостомелі, значить, наразі Гостомель усе-таки тимчасово втрачено. А коли попереджають про перекриття столичних мостів з погрозою вогнем на ураження – значить, ми не повністю контролюємо Лівий берег. Якщо за одним офіційним повідомленням у Бродах висадився російський десант, за другим – його не було, а за третім – його розбили, то це зветься інформаційним безладом. І так далі, й тому подібне.

Усе це можна і треба було доносити більш впорядкованим чином. Бо, крім інформаційного хаосу, це несе суто психологічну загрозу, про яку я й хочу сказати. Ідеться про той тип «вигоряння», коли ти за два-три дні випалюєш емоції на духопіднесенні, а потім не можеш упоратися з неспростовним фактом про ту чи іншу поразку. Навіть невелику. І все: в кращому разі – апатія. «Будєт враг доволєн: ти уже нє воін», як співалося в старовинному совєцькому мультику.

Ми не діти. Ми знали, що буде важко. Ми знали про жертви й поразки. Ми зробили уроки з минулого. В цьому нещодавньому минулому більша частина нації – скажімо правду – гнала від себе думку про неминучу необхідність вбивати й гинути задля свого ж майбутнього. У психології це зветься «запереченням»... Тепер ми не можемо дозволити собі ховатися від іншого неминучого факту – що буде важко. Дуже. І, можливо, довго. Історично московський рейх приречений, і нинішня війна є тим молотком, який зафіксує кришку його домовини; в цьому я абсолютно впевнений навіть не як патріот, а як холодний і розсудливий історик-любитель. Але останній цвях буде забито ще не завтра.

Так про що це я так пафосно (вибачте вже): економте нервову енергію. Ейфорія об'єктивно не менш небезпечна, ніж паніка. Вже хоч би тому, що перша часто, і на перший погляд несподівано, перетворюється на другу.

Просто робімо кожен і кожна, хто що може. І відстежуймо свій психоемоційний стан. Це нескладно: фіксуйте подумки напади апатії, особливо після різких емоційних сплесків. Причому байдуже, негативних чи позитивних. Як тільки щось помічаєте, беріться (по можливості) до дрібних, буденних, звичних справ. Заметіть у хаті, складіть передачку для волонтерів, почистіть зброю – в кого що. Серйозно: я от усього-навсього змусив себе поголитися – і стало дещо легше. Все це придумав не я, а професійні люде. І це працює.

Союзники можуть дати нам скільки завгодно зброї та грошей, але зброя та гроші – ніщо без тих, кому вони служать. Ми – найважливіша зброя захисту нас і країни. Ця зброя не повинна бити неприцільно або вхолосту.

Слава Україні.