Постійне «всепропало» дратує. Й під'южує «плюнути слиною, як до історичного матеріалізму плювали». Аудиторія соцмереж уже так само розділилася на «всепропальщиків» та «антивсепропальщиків», як раніше – на «вату» й «вишивату». Обидві сторони все менше вдаються до аргументів, і все більше – до емоцій. Між тим, насправді аргументи є у кожної зі сторін. Хочеш лишатися сапієнсом – розберися.
Останніми днями, наприклад, пішла по Фейсбуку мода репостити копію Мінських угод. Де, як відомо, прописані всілякі там амністії бойовикам, їхня «народна міліція» й тому подібна Зрада. Плач і скрегіт зубовний патріотів зводяться до того, що клята влада діє саме в цьому напрямку, а то б Медведчука давно повісили на статуї Галі Майданної, і взагалі нас зливають.
З одного боку, воно правильно: послідовного й масштабного покарання сепаратистів та підбурювачів до створення «народних республік» у природі й досі не спостерігається, натомість постійно ведуться якісь переговори, і про що конкретно вони ведуться – зазвичай малозрозуміло.
З іншого боку, дивно було б, якби зрадницька влада фіксувала зраду на папері. На фіга? Все можна було б робити тихою сапою. Патріоти кажуть, воно так і робиться – але тоді те саме питання: на фіга було папери підписувати? Якби все «рішалось на раз», то якраз на раз і порішали б. Як Янукович із Путіним позаторік порішали в Сочі питання Асоціації України з ЄС (пам'ятаєте ще?). Публічні угоди на папері такому ділу тільки шкодять.
По факту, українська влада всіляко відкручується від виконання Мінських угод. Простий приклад – та ж амністія. Ще в першій, торішній версії угод написано: «Забезпечити помилування й амністію шляхом прийняття й уведення в силу закону, що забороняє переслідування й покарання осіб у зв'язку з подіями, які мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України» (п. 5). Закон Верховна Рада ухвалила ще тоді, авжеж. Але – у дію він не введений. І, до речі, амністія там передбачена зовсім не кожному, а тільки тим, хто не винуватий у тяжких злочинах, коротше, бойовики «пролітають».
Ще яскравіший приклад. Уже після Мінська-2 Порошенко подав поправку до закону «Про особливий порядок самоврядування» в окремих районах тих-таки Донеччини й Луганщини. Закон цей теж прийняли ще минулого вересня, і навіть підписали. Та діяти він так і не почав: сепаратисти не погодились на вибори за українським законодавством і у визначені Києвом терміни.
Отже, в березні – після Мінська-2, нагадую – Порошенко подає поправку. І, за цією поправкою, «особливий статус» можливий лише після місцевих виборів на окупованих територіях, які (вибори) пройдуть за українським законом, за участі українських партій, при вільній діяльності українських ЗМІ, при виведенні незаконних та іноземних (тобто російських) збройних формувань. Коротше – при відновленні контролю Києва над територіями заколотників.
Абсолютно ясно, що сепаратисти на все це не підуть. Тобто сам закон для того й приймався, аби не виконувати Мінських угод у тій частині, виконання якої лише й прагне Кремль. Зрада чи маневр? Явно друге. Інакше на біса було взагалі приймати поправку.
Для замилювання очей патріотичній громадськості? Припустімо. Але згадаймо, як той же Ляшко та інші тоді, в березні, галасували про цю поправку як про чергову Зраду – хоча вона, як ми бачили вище, спрямована з точністю до навпаки. Й чи не вся патріотична громадськість, не читавши сам документ, їх підтримувала… Ясно, що по-справжньому зрадницькій владі ця поправка була б не потрібна, для завершення Зради треба було б, навпаки, закон про «особливий статус» не чіпати в принципі. Але ж зачепили, знівелювавши тим самим усю його суть.
Захід дійсно шалено тисне на Київ, бажаючи заморозити конфлікт за рахунок нашого майбутнього. Звідси – та ж норма про «особливий статус» у Конституції. Разом із тим, бачимо шалене небажання Києва здаватися. Що сказано в Конституції? «Особливий порядок місцевого самоврядування… визначається законом». А що каже закон? Див. вище. Коло замкнулося.
Чи означає це, що небезпеки немає? В жодному разі. Той же закон можна просто змінити. З іншого боку, його можна змінити по-різному. Все залежить від сили/слабкості нашої військової й економічної позиції.
І тепер подивімось на тих, хто репостить Мінську угоду, запевняючи мало обізнаних в реаліях читачів, що все вже вирішено й узаконено. Чого ми досягаємо цими репостами, крім введення аудиторії в оману? Адже «піпл» реально «хаває» версію, що та ж амністія бойовиків уже і справді узаконена – що правдою не є ніяким боком.
А між тим, є Закон України. Безумовно вищий за будь-які Мінські угоди, оскільки останні не є ратифікованим Верховною Радою міжнародним документом. І взагалі не є міжнародним договором, це лише «меморандум», на кшталт сумнозвісного Будапештського… Цей Закон однозначно встановлює умови надання «особливого статусу». Умови, на які однозначно не підуть Кремль та його маріонетки – ну й чудово.
Коли зараз який-небудь суд відпускає завідомого сепаратиста, чимало патріотів матюкаються: це все Мінські угоди! Тим самим запевняючи суспільство, що такі рішення – нібито цілком законне. Тоді як правда в тому, що Мінські угоди, а головне, відповідний закон, нічого подібного не передбачають. Але читати закони – це довго й марудно, значно легше гукнути «Зрада!».
А в результаті, якщо Зрада таки прийде насправді, заперечити їй буде нічого. Ми ж самі себе переконали, що вона неминуча, ми ж самі стільки разів кричали, як той хлопчик у відомій казці – «Вовки! Вовки!» — під непомітні, але щирі оплески «медведчуків» усіх мастей…
