День учителя, виявляється.
Я ріс у родині вчителя; то мій дідусь, мамин батько. Уже й не скажу точно, скільки не те що років, а десятиліть він викладав історію — перш у сільській школі, надалі — в райцентрі. Шанована серед колег, сусідів і взагалі односельців людина, він не зробив кар'єри — бо і не вмів прогинатись особливо, та ще й у Партію (ще ту, КПРС) ніколи так і не вступив. Сам він мені це пояснював пізніше нелюбов'ю до пиятики, якою славилась місцева Ємільчинськаа «партячєйка» в роки, коли йому і слід було би вступати до Партії (якісь глибокі 50-ті чи 60-ті). Втім, він і не вірив у комунізм, хоча й у гучних дисидентах теж ніколи не відзначався (кажу ж, не вміла людина кар'єри робити).
Розпад СРСР припав на мої 10 — 11 років, коли я став читати все, що під руку потрапить, а в дідуся стали з'являтися різні підручники типу Субтельного. Дитячу районну бібліотеку я «закінчив», як сказав би Рей Бредбері, екстерном, а в «юнацько-дорослу» брали лише з шостого класу. За нестачею іншого читва, періодично тягав почитати дідові підручники. Звісно, для молодших класів. Від тих, що видані були ще за Сталіна — і до хрущовських, брежнєвських, «перебудовних», «кравчуківських», «діаспорних». Без жодної системи.
Це заклало корисну звичку все порівнювати й аналізувати, але, як інший бік медалі — шкідливу звичку «не творити собі кумира» з жодної теорії. Це справді шкідлива звичка. Тим, хто бачить світ винятково чорно-білим, живеться (і навіть вмирається) легше, я впевнений.
Утім, тоді я про це не думав. І вже тим паче не думав дідусь. Він взагалі за натурою був — і є — справжній Селянин у кращому розумінні слова. Інтелігент, але не від книжок, а від природи. Чесний не тому, що «так книжка пише» — а внутрішньо. Може, я ідеалізую. Ба навіть напевне. Але хіба хтось так само ідеалізуватиме нас? «Нам так не буде».
Ще він дуже любить усілякі рослини. І вони його — теж. Не в сенсі панькатися з квіточками, а от, скажімо, схрестити вербу й грушу, бо приказка каже, що груші на вербі не ростуть... У нього раз таки виросли Смайлик "smile"
(Зараз, пишучи це, я дивуюся, чому раніше не зрозумів: мій дід — типовий толкінівський Ент. Він навіть думає завжди повільно — але строго по суті. І зневажає швидкоплинне. Саме тому, підозрюю, він ніколи не схвалював моєї професії — хоча й ніколи навіть не натякав на щось подібне...)
Утім, розповідати можна довго. Скажімо, про затягнуті зимові вечори, коли дідусь умикав настільну лампу в «залі» (якими вони видавались мені тоді великими — і «зала», і лампа! і, ясно, дідусь — завдяки тіні на килимі), й перевіряв учнівські зошити. Мені, малому, це реально видавалось Таїнством. А назавтра він просто й невимушено йшов на прохання сусідів заколоти кабанчика. Бо вмів це чудово, мав силу і твердість руки, ну й те, що непитущий, завжди в плюс. А потім повертався готувати методичку із «Суспільствознавства» на третю навчальну чверть. Він усе робив надійно і просто, як воно й належить нащадкові багатьох поколінь українських селян; не тому, що генетика, а тому, що традиція така.
І був міцний до початку нового тисячоліття, коли бабуся вже геть тяжко захворіла, а врешті-решт пішла від нас у передостанній день весни-2013. Їм тоді обом було по 83 й пару місяців. Зараз йому понад 85 із половиною.
Як я вже сказав, розповідати можна ще довго. А вивчати уроки, які тобі дає саме життя — можна ще довше.
Багато іспитів я вже провалив, але contra spem spero, що хоч у чомусь виявлюся вартий свого дідуся.
А висновок простий: шануйте своїх Вчителів, дідусі вони вам чи ні. Найголовніше у навчанні часто розумієш пізніше, ніж треба було б — але ж і «краще пізно, ніж ніколи».
