Останні пару тижнів російські медів ліхоманило в пошуках нового опису війни з Україною. Якщо це не «спеціальна військова операція, в якій все йде за планом» то що? Російські медіа та діячі намагались намацати новий ґрунт: чи це війна з НАТО, чи повторення Роісйсько-японської війни, чи нова вітчизняна?
Тепер це вже робить офіційно Кремль. Звісно наративи не замінять армію та економіку, але вони теж обмежують та диктують логіку рішень. Тому спробуємо подивитись, що до чого.

Російські війни

Можна сказати, що в російській культурі останнього сторіччя є три наративи про війну.

Перший це війна провінційна. Щось локальне, десь там далеко. Підкорення нового чи старого регіону, підтримка дружнього режиму. Жителі метрополії продовжують жити своїм життям, отримуючи регулярні переможні реляції, і рано чи пізно все закінчується черговою перемогою, зайвий раз підтверджуючи геополітичний вплив Росії та міць її армії.
На практиці багато таких війн і конфліктів закінчувались поразкою або, щонайменше, не так добре як планувалось. Для справжнього шовініста такі невдачі ніяк не можуть бути свідоцтвом якихось глибоких вад армії чи країни по суті. Тому єдиним патріотичним поясненням поразки може бути лише «удар у спину»: армія та народ мали би перемогти, якщо б не некомпетентність чи просто зрада керівництва. Офіційна історія воліє не акцентувати увагу на таких епізодах, щоб зберегти імідж та уникнути зайвих питань.

Другий наратив це тотальна війна. Народ жертовно захищає вітчизну від загарбників, що хочуть її знищити. Непереможність російського народу, що підтверджує його силу та виключність. Як культ перемоги у Другій світовій цей наратив має фундаментальне, майже релігійне значення. В моральному плані минула жертовність слугує виправданням для сучасних провин та невдач.
Але як і з релігією відданість символам та ритуалам зовсім не обов'язково означає відданість суті. Вдягти георгієвську стрічку та наліпити «На Берлин!» на машину це як сходити один раз у церкву на Великдень. Показовий мілітаризм багато чого може прикрити та виправдати, але чи є за ним здатність мобілізуватись?

Третій наратив це холодна війна. Ідеологічне та економічне протистояння Росії (та її союзників) решті світу. Боротьба на виснаження проти підступних але морально слабких держав Заходу. Це єдиний наратив, в якому визнаються минулі поразкі, що транслюється в ресентимент та недовіру до оточуючого світу.
Цей наратив переплітається з першими двома, підкріплюючи їх. Також він є єдиною ідеологією, що Росія ще може запропонувати світові — недовіру до поточного світового порядку.

(Загалом все це звісно не унікально для Росії. У всіх трьох країн, що були головними переможців Другої світової (Великобританії, СРСР, США), перемога підкрипіла міфологію національної виключності. У багатьох країнах є ресентимент за минулі геополитичні поразки (наприклад, Китай зі «сторіччям приниження»).)

Війна та Путін

Як ци наративи реалізовувались в Росії Путіна?

Найбільш кофмортною для Путіна як для КДБшника є парадигма холодної війни, до якого Російська Федерація з ним почала повертатись якщо не відразу, то з середини 2000-х. «Фортеця оточена ворогами» це звичайний інструмент авторитартирних режимів, що дозволяє контролювати суспільство. Для Росії це також питання геополітичних амбіцій, можливість відчувати себе великою державою у багатополярному світі.
Якщо у СРСР холодна війна війна була відносно «щирою» — СРСР дійсно був ізольований від супротивників та пропонував альтернативний устрій світу, то в РФ це значною мірою був театр для внутрішнього споживання. Еліти користуались благами Заходу, який нищівно критикували. У середнього класа теж була можливість заплющити очі на політику і зберігати відчуття, що вони живуть у звичайній європейській країні.
Бізнес і навіть міжнародні відносини продовжувались, бо на міжнародній арені нажаль є тендеція вважати, що поки вся ця ідеологія залишається внутрішньою політикою, то це не справа інших держав, допоки не стає вже занадто пізно.

Про культ «вітчизняної війни» можна писати багато, тому просто підсумуємо, що оскільки ніякого світлого майбутнього окрім стабільності режим Путіна запропонувати не міг, фокусом ідеології сталі минулі перемоги.

Провінційних війн у РФ було декілька і до 2022 року у Путіна все йшло відносно добре, підтверджуючи геополітичні амбіції. В усіх цих війнах в Росії були хоч якісь приводи, що при бажанні дозволяли сказати, що не все так однозначно і складно зрозуміти, хто правий, що зберігало можливість підтримувати і міжнародні відносини, і внутришньополітичний спокій.

Разом це все створювало дві паралельні реальності: показного екзальтованого патріотичного мілітаризму та якої-ніякої ситої аполітичної стабільності. 

Війна з Україною

Війна з Україною у 2022 році очевидно уявлялась як швидка провінційна війна. Взяти Київ за три дні, перемогти за два тижні.

Але проблеми з наративом почались ще до початку «віськової операції». Рішення США відкрито казати про розвіддані, що підтверджували плани РФ напасти на Україну, поставили Путіна у ситуацію, коли привід для війни виглядав значно більш слабко ніж планувалось.

Далі все пішло ще гірше. Перші невдачі та відступи вдалося списати на те, що російська армія «ще не почали воювати по-справжньому». Окремі інциденти вдалось замовчати, прикрившись палінням та негативною плавучістю. Але поразка у Харківській області зламала цей наратив. Росія не те що не перемагає, вона програє.

В межах наратива локальної війни це значить «удар у спину»: генерали, влада, а то й сам Путін — дурепи, невдахи чи навіть зрадники. Росіян, що активно підтримують війну, стало хилити до цієї небезпечної для влади інтерпретації. Цей наратив зручний і для більш ліберальної опозиції, бо критикувати переможну війну з точки зору моралі це йти проти уставлених патріотичних та імперіалістичних міфів, а ось те, що поразки у війні ілюструють корупцію та некомпентність влади, про які вони довго попереджали, то це інша справа. Якщо уявити, що Путіна знімуть в межах цього наративу, то війна в російській міфології буде інтерпретуватись не як злочин, а як помилка. 

Єдине що залишається владі в такий ситуації це зміна наративу. Першою корекцією став ще більший упор на холодну війну. Це не війна з Україною, а війна з віськами НАТО. Така подача рятує російській шовінізм від необхідності переосмислення зневажливого ставлення до України, але насправді не вирішує проблему. Бо відповіді на питання як так сталось і що далі не дає. Росія все одно програє.

В більш демократичному суспільстві такий наратив можливо дав би виправдання застосовувати більше зусиль проти більш загрозливого супротивника, але тоталітарні режими таких виправдань не потребують. РФ і так воює як може.

Але це також дає додатковий місток для переходу до наративу про вітчизняну війну. Екзистенціальна військова загроза від України РФ виглядає не так переконливо, особливо якщо продовжувати вірити у другу армію світу. Вигадані на початку біолабораторії та українське ядерне озброєння якось не прижились. Інша справа — НАТО.

Ескалація

Здавалось би, у державі, де вітчизняна війна це майже релігія, перехід до цього наративу мав би бути простим та природнім. Але влада РФ довго глушила будь-які приводи для ескалації, від крейсера Москва до вибухів у Криму, тримаючи наратив у руслі локального конфлікту.

На практиці, перехід між провінційною та тотальною війною це не лінійне нарощення інтесивності, це повне знищення аполітичної стабільності екзальтованим мілітаризмом.

Тотальна вітчизняна війна має бути захистом території своєї держави. Це має бути екзистенціальний конфлікт проти ворога, що топче рідну землю. Вибухи в Криму та Белгороді це трохи те, але не достатьно. Тому одне з пояснень референдумів по приєднанню тимчасово окупованих територій це як раз намагання збільшити «рідну землю» для мотивації захисту. Чи подіє це на пересічних росіян? Можливо, але ентузіазм щодо ОРДЛО в РФ з 2014-го року спадав все більше і більше, і навряд чи це радикально змінить це відношення.

Вітчизняна війна потребує щирого патріотичного підйому у суспільстві. Для провінційної війни головна мотивація є фінансовою, бо там воюють більше за гроші ніж за вітчизну.

Таким чином провінційна війна зберігає суспільну ієрархію, воюють ті, хто не бачить інших легких варіантів досягти успіху в житті, здебільше жителі бідних регіонів та представники етнічних меншин. Щира вітчизняна війна робить суспільство більш пласким, більш демократичних. Багато соціальних реформ у європейских країнах після світових війн були підкріплені солідарністю, що виросла під час війни, коли поряд воювали представники різних верств населення. Для тоталітарного режиму така демократизація є небезпечною. 

Відносно добровільна участь у армії значить, що багато людей, в першу чергу представники середнього класу та жителі метрополії, можуть продовжувати звичайне життя. Нормальність життя була вже підірвана жорсткими санкціями, але тотальна війна остаточно ламає «стабільність» як єдине народне досягнення путінського режиму, не залишаючи людям можливості казати, як це може бачити у вуличних інтерв'ю, що вони не цікавляться політикою, тому не знають, що відбувається в Україні.

В решті решт, тотальна війна потребує іншого стиля лідерства. Лідерів, що можуть реагувати на кризові події швидко та влучно. Путін же завжди міг показувати себе лише в підготовленому бюрократичному середовищі. Від криз він ховався, починаючи ще з Курську та Беслану. 

Загалом мораль цих порівнянь можна сформулювати як «Україна — не Росія» або радше «Росія — не Україна».

Значить це все, що Путін не піде в наратив тотальної війни та не об'явить мобілізацію? Ні, це єдиний логічний шлях для режиму, бо інакше треба визнавати поразки. Але це значить, що зміна наративу навряд чи радикально змінить ситуацію та може призвести до не передбачуванних соціально-економічних наслідків для РФ.

Показний екзальтований патріотичний мілітаризм стає все більш тотальним, але він не перестане буде показним, бо це буде вимагати занадто системних та докорінних змін. На жаль, навіть показні фанатики та навіжені це небезпека.