Два роки тому я була із тих, які не збирали валізу спасіння.
Я виявляється була оптимісткою.
Але в ніч початку цієї фази війни не спалося, я моніторила вторгнення, удари, паніку, ракети над головою в реальному часі.
Я розбудила маму і сина о 7 ранку, і розказала, що в нас почалася війна.
Мама побігла на базар купувати продукти. Якраз ракети летіли, і вона така біжить в магазин, а в небі так страшно гудить...
Потім ми бігали в підвал за кожної тривоги, жили одягнені, велися на мітки, диверсійні групи ... не могли прийняти і повірити.
Мою маму я відправила до моєї сестри в Нідерланди 2 березня.
Стало легше.
Наразі, два роки живучи в цьому, бачиш, як прийняття реальності відрізнялося від очікувань.
Як швидко прозрівали...
Я розумію наразі людей, які сміялися з того, що ми бігали під час кожної тривоги до підвалу.
Наразі для мене тривога то фон.
Прийняття реальності таке, що я по факту фаталістка, прилетить то прилетить.
Підвальна криска, яка з'їла мої запаси н/з, які я віднесла в підвал напочатку, і пошматувала ковдри, просто відкрила мені очі, що підвал, це не сховище, там небезпечно.
З крискою мені точно не вижити в одному приміщенні.
В цілому, єдине що лишилося з думок, що були і два роки тому, я так і чекаю кожен день закінчення війни, бо війна це не те, в чому ми повинні жити.
І я чітко бачу, хто винен в тому, що в Україні немає миру.
Я хочу, щоб мокшани видохли всі.
Ненависть і відраза до них просто зашкалює.
Немає хороших. Немає там адекватних. Людей серед них теж немає.
Нічим не можна обгрунтувати цю підлу, безжальну, дику війну на нашій землі. Це просто тупе винищення нашої нації, геноцид українського народу.
Я хочу, щоб по території росії, як по країні агресору, прилітало постійно. Вони повинні жити так, як живемо ми.
Їх країна повинна бути знесена з обличчя землі повністю.
Хай наїдяться того, що принесли нам.
Я не думала, що все так затягнеться.
Я вірила в людство, яке повинно було зупинити звірства, змусити росію звільнити чужі землі.
Але реалізм в тому, що за наш рахунок люди/країни отримують преференції, вигоду.
Ми вмираємо, вони отримують зиск, і продають нас.
Ми сильні людьми, але гнилі владою, яка навіть в цей страшний для нас час не змогла працювати на країну, не змогла на благо України скористатися можливостями і шансами, підвищити нашу боєздатність, дати нам шанс на майбутнє.
Тому не маючи в себе при керуванні країною людей, які працюють на Україну, ні зовні сильних партнерів, ми зависли...
Нам кажуть, що нас довго можна використовувати, але... Ні. Україна не потягне довгу війну.
Перший рік цієї фази війни, я вірила в перемогу.
Наразі я реаліст, і чим далі, тим буде гірше по ситуації.
Уже десять років!
Десять років війни росії проти України на українській території, це не те, що справедливо по відношенню до нас, не те в чому повинні продовжувати жити українці, бо хтось не хоче нічого робити, і не бачить вигоди зупинити росію...
Так в мене великі претензії до людства, яке спостерігає за нашим вбивством в прямому ефірі, і умисне нічого не робить, щоб відновити сталість існування цивилізованого мирного світу по законам і правилам.
А тим часом агресором продукуються нові конфлікти, роздуваються нові катастрофи, і непотушення маленького вогника може призвести до знищення усього світу в вогні.
Якось так.
