У котрий раз перечитую ухвалу Одеського окружного адміністративного суду у справі «Євдокимова проти МОН України», шукаючи для себе вагомі, бажано неспростовні контраргументи, і сподіваючись, щоправда без особливої надії, на відміну цього безпрецедентного рішення апеляційним судом.
І ось парадокс: що більше думаю про цю ситуацію, то більше схиляюся до думки про справедливість вироку одеського судді. Ні, не через наведені там доводи — вони як були, так і є нікчемними – а через інший аргумент, який пройшов повз увагу позивача і суду.
Чомусь у голові постійно крутяться «громадяни мають рівні права перед законом», «МОН забезпечує дотримання єдиних вимог до здобувачів наукових ступенів» та подібні. І у зв'язку з цим пригадалася дуже схожа справа, що мала великий розголос в Інтернеті і засобах масової інформації – докторська дисертація Е.О. Глазкова.
Схожість полягала в тому, що там і там медичні науки, науковий ступінь доктора; суцільний плагіат, фальсифікація і фабрикування; одні й ті ж викривачі. Тільки доля в них різна.
Принципова різниця полягала в тому, що МОН В.В. Євдокимову позбавив наукового степеня (вересень 2015 р.), а менш ніж через рік (червень 2016 р.) Е.О. Глазкову за таку ж само роботу, навпаки, присудив видати диплом доктора медичних наук. Де ж тут справедливість, рівність перед законом, дотримання єдиних вимог до здобувачів?
Не зрозуміло, чому одеський суд не взяв цього аргументу для обгрунтування свого рішення. Цікаво, як би тоді МОН пояснював у своїй апеляції різний підхід до розв'язання аналогічних ситуацій. Тим, що в першому випадку МОН очолював п. Квіт, а в другому – п. Гриневич? Отож, виходить, що закон як дишло – куди повернув Міністр, туди й вийшло?
З огляду тільки на це, а не на доводи суду, ухвалу щодо повернення докторського диплома п. Євдокимовій слід вважати справедливою. Адже чим вона гірша за того ж п. Глазкова і десятки таких само докторів, що заполонили науковий простір України.
