Велике переселення шоуменів у політику робитиме нам великі очі чим далі, тим менше. І не в останню чергу тому, що давно вже відбулося інше велике переселення — політиків у шоуруми.
Старе добре ходіння політиків в народ, на базар там чи, скажімо на завод, давно обома сторонами по обидва боки відсутніх із поважних причин барикад сприймалося цілком театрально, як необхідний шлюбний ритуал перед тим, як пані ляжуть і попросють. Всі — політики й виборці — більш-менш справно грали свою роль і сподівано чекали зустрічної реакції для запуску компенсаторного механізму сатисфакції.
Ми надто часто повторювали собі чи нам хтось повторював оббиті фрази на кшталт «цирк у раді» чи «показуха в уряді». Професійні артисти розмовного і співочого жанрів не могли не помітити, що в них забирають їхній тою чи іншою мірою чесний шматок хліба, і не повстати на захист своїх прав.
Просець пішов, новоє мишлєніє і новий мєтад поки ще не втратили свій курчатковий пушок, так любий серцю простого пересічного мрійника і надійника. Класичні політики допетрали, що пахне смаженим — і зовсім не курчатком, а когутом, — і треба знову бігом бігти на ті площі, що колись давно були головними театрами їхніх битв, а тепер спорожніли через зраду своїх завсідників-заводил, що внаглу займають їхні законні арени.
В умовах посиленої постмайданної відповідальности ця постановочність (стейджизм?) рано чи пізно мала би неминуче або вирости у щось більше, серйозніше, драматичніше, важковаговитіше, або зовсім зійти на пси, знидіти, спаплюжитись, остобридіти. Але вона перетворилася і на одне, і на друге — залежно, з чийого боку глянути.
Битва античних титанів з олімпійськими богами теж, напевно, так виглядала для смертних еллінів, які й слово написати боялись, щоб не зарано було, а тільки переказували на кухнях під щонайтінистішими оливковими деревами, щосили глушачи текст лірами й кимвалами. До винайдення демократії їм залишалося ще почекатки якусь парочку віків. Нам її винаходити ніби не треба, але зате часу в нас значно менше.
