Любов у дуже багатьох людей, на жаль, часто асоціюється з тією єдиною, неповторною, великою любов'ю, яку одна людина відчуває до своєї «другої половинки». До того єдиного чи єдиної. І якщо ця любов раптом у житті не здійснилася, тоді все — вважай, що я любові в житті так і не пізнав. І ця ідея «другої половинки» настільки знецінила саме це почуття, що люди тому й пишуть у коментарях, що любов доступна далеко не всім. Далеко не всі хоча б раз у житті бачили її по-справжньому.

Але ж кожен із нас був дитиною. Діти люблять своїх батьків, бабусь, дідусів, у когось є сестра чи брат, інші родичі. Ми починаємо рости…

Я пам'ятаю це здивування, що є дорослі, які можуть ставитися до мене так само тепло й турботливо, як мої батьки, як бабуся й дідусь. Я й досі пам'ятаю своїх виховательок. Це були дивовижні жінки, дуже добрі. Ми потім спілкувалися з ними вже дорослими, вони жили неподалік… Я пам'ятаю це тепло й турботу. Це ж про любов.

Я пам'ятаю свою першу вчительку. Справді, я полюбила школу, і мені було цікаво вчитися, тому що… У мене й досі перед очима її дуже добрі, лагідні очі. Навіть коли вона суворо з нами говорила, вони все одно залишалися такими добрими й лагідними. І ми розуміли, що навіть коли вона сувора, вона все одно нас любить. І, до речі, у неї ніколи не було улюбленців. Ми не відчували різниці від того, добре я вчуся чи погано, які в мене оцінки. Ми відчували, як вона нас любить. І це теж про любов.

Потім ми дорослішаємо, набуваємо досвіду перших закоханостей, зустрічаємо людей, випадкових людей, перетинаємося поглядом із незнайомою людиною — і в цьому погляді відчуваємо, що ми не чужі. Хіба такого досвіду в нас немає?

У нас так багато досвіду любові, але ця ідея «другої половинки», якоїсь однієї-єдиної любові, іноді настільки все спотворює, що люди забувають про ці щасливі моменти… А проста тепла участь, добре слово. Або коли з тобою людина ділиться чимось… Хіба це не прояв любові?