site.ua
sandbox
Той, хто любить свою країну серцем, голосує розумом. Тому нехай афоризм французького філософа “серце має власні доводи, про які розум не знає” не буде лейтмотивом на виборах.

Епідемія доби

Популізм - не новий тренд, розкручений північноамериканським ексцентричним президентом. Цей феномен епізодично (і майже непомітно) існував протягом останніх ста п’ятдесяти років - вперше його назвали саме так ще в ХІХ столітті, лише тоді в нього не було негативного тлумачення, як тепер. Однак термін увійшов у широкий вжиток лише із приходом до влади популістських партій у 2008 у Греції та Іспанії, а особливого “драйву” йому надав саме Трамп у 2016, водночас із британським брекзитом. Цікаво, що саме в останні роки популізм захлинув світ - зокрема, країни Європи - наче ненажерливий цунамі. Це викликало зрозумілу реакцію занепокоєння у критично мислячої світової громадськості, і хоч хвиля дещо спала, та все ж популісти стабільно зберігають свій вплив. На черзі - Іспанія із достроковими виборами, та Україна - із запланованими… І нам є чим перейматися.

Ідентифікувати вірус

Взагалі, популізм - не окрема ідеологія, що існує незалежно від політичного угрупування. Це як modus operandi - тобто спосіб вести політику із характерним набором технік. Кожна країна - цілий світ із своїми особливостями, тому популізм там набуває своїх ознак, проявляючи себе по-різному. Отже, ми розглянемо найбільш характерні.

Популізм базується на ідеї поляризації суспільства, де по різні боки від прірви опиняються “справжній народ” - ‘the people’ - та “корумпована еліта” - ‘the elites’, пояснює Кас Мюдде, голландський політолог і один з найвідоміших дослідників “хвороби”. Створення антагонічних категорій (у правих радикалів це “ми” - корінні та “вони” - мігранти; у лівих - бідні та олігархи) призводить до загострення кризи, а значить, і попиту на її швидке рішення. Тобто популісти йдуть проти системи (я - не істеблішмент!), заперечуючи усі традиційні партії, які протягом тривалого часу боролися (через іноді непопулярні реформи) саме за те, щоб цієї прірви-маргіналізації, з усіма її наслідками, не було. Тому їхня політична поведінка також йде врозріз традиційній і, відповідно, вони є аутсайдерами політсистеми. Політкоректність для них не завжди прийнятна - наклепи та персональні образи за часту стають їхніми головними аргументами.

Популісти - володарі абсолютної істини, вони - те “справжнє і некорумповане” - тож опонент не береться до уваги як суб’єкт. Таким чином, популізм - це неперервний монолог завжди правого. Отже, така дрібниця, як плюралізм, без якої важко уявити демократію, повністю нівелюється. Тому - так, популізм несе загрозу демократії і знаходиться у кроці від авторитаризму. Є навіть певна іронія в тому, що “популізм”, який так само як і “демократія” походить від “народу”, сьогодні має діаметрально протилежне значення.

Діє все це дуже просто - на емоціях. Інструмент популіста - оголений нерв незадоволеного народа. Реакція наступає миттєво. Варто лише натиснути на потрібну точку, аби усім тілом пройшов струм, витягуючи назовні усі ті примітивні інстинкти, якi кульмінаційно вибухнуть переважно ненавистю і агресією (це може бути і радість або співчуття, проте негатив гарантує більший ефект). Неважливо, проти кого. Кривдника в природі може не існувати - його придумають. Потрібен хтось винний у всіх негараздах, на кого направити гнів і головне - перекласти відповідальність.

Яскравий приклад цього - французький Front Nacional, який зумів мобілізувати частину населення у ксенофобський ностальгії за великим французьким минулим. Вороги таких ностальгуючих французів - мусульмани, так само, як у американців - мексиканці; ну і, звісно, “кримнаш” також збудовано на цьому, хоч російського вождя i не прийнято етикетувати популістом. Ворог може бути і внутрішнім, це не суттєво. Головне, що вигадування ворога дає маневр для відволікання від реальних проблем. Таким чином, нагнітання негативу, гра із почуттями і страхами, та навіть їх створення, є невід'ємною складовою популізму. Це - елементарна маніпуляція, яка, як правило, набуває ефективності через пропаганду.

Найтиповішим прийомом все ж є демагогія, або риторика, ніяк не підкріплена конкретними діями. Інакше кажучи, популісти завжди щедрі на гасла і програми, в яких клятвенно обіцяють те, чого ніколи не збираються виконувати. Але люди на це зважають, тому що їм кажуть саме те, що вони хочуть почути, причому те, як і за рахунок чого ці прості рішення для складних проблем знайдуть втілення у життя, їх не особливо бентежить.

І звичайно, ніякий популізм не працює без харизматичного лідера - Трампа, Грілло, Ле Пен - кому що довподоби, який уособлюватиме всі інтереси і прагнення народу разом узяті. Отже, “клієнти” популістів - це також ті, хто відчуває себе проігнорованим системою.

Лівосторонній чи правосторонній?

Той самий Мюдде запевняє, проводячи паралелі із американськими та європейськими тенденціями, що навіть якщо популізм може бути і лівим (грецька Syriza, іспанські Podemos), у Європі цей феномен, як правило, гуртується у правому крилі, зокрема, радикальному (французький Le Front National, іспанський Vox, італійський «Рух п'яти зірок»), зачасту комбінуючи антиміграційний націоналізм та авторитаризм, як то Марін Ле Пен, Орбан і Трамп у США. Тобто, заключає експерт, не популізм визначає праву орієнтацію партії, а навпаки - саме правим партіям більш притаманний популізм. Хоча, в економічному сенсі, кордон між правими і лівими на заході досить розмито, він здебільшого культурний (міграція, релігійний консерватизм, тощо).

Джерело: газета Ara.cat (переклад з кат. автора)

В Україні, де відсутнє звичне поділення партій на лівих і правих за економічним вектором та стилем керування, і де взагалі відсутні чітко оформлені традиційні партії, популізм не вписується в “європейські стандарти”. Україна “зберігає самобутність” і у цьому. То ж в нашій країні цей тренд здебільшого асоційований із порожніми обіцянками і повною безвідповідальністю того, хто їх дає (як їхнє логічне продовження). Тут популізм не проявився так рельєфно, у вигляді потужного політичного руху, як у західних сусідів, допоки існуючи у риториці та певних діях окремих політиків.

Однак все може змінитися. Останні місяці для українського громадянина (свідомого і не дуже) стали справжнім випробуванням - від довжелезного списку кандидатів до не менш приголомшливої незрозумілості передвиборчих програм. Куцість ідеології у цих програмах, щоб не сказати подекуди її відсутність, і компенсується популізмом. Якщо європейські експерти не вважають популізм окремою ідеологією, то для їхніх українських колег - це і є головна ідеологія у нашій країні.

“Зупиню... знижу... збільшу...” - навіть немає потреби продовжувати. Однак серед розмаїття передвиборної харизми можна і неозброєним оком вгледіти найбільш яскравий феномен, що так спокушає своєю - так, саме новизною та “позасистемністю”. Він міг би бути прикладом популіста, бо вписується за багатьма ознаками. Лідер-харизма, не з істеблішменту, але із програмою, яку він напише “разом із тобою”, тобто ніхто не залишиться в кюветі. Чи стане йому часу за каденцію (у разі перемоги emo), аби хоча б прочитати 42 мільйона твіттерів із пропозиціями - питання інше. Поки що навіть віртуально у нього виходить - напевно, немає стільки критики, як проти нього, але саме він стовбичить у голові рейтингів.

І якщо таки популізм остаточно у нас інкубується (ані справа, ані зліва - а просто межи очі) - то через брак відповідальності - фактично ті самі чинники, що і у Європі, враховуючи нашу специфіку. Тобто це фрустрація і, відповідно, бажання чогось принципово нового разом із відмовою реально сприймати дійсність.

Умови інкубації

У Європі основною причиною для виникнення популізму стала реакція на культурно-прогресистські зміни у 70-х. Тобто такі процеси, як глобалізація та плюрикультуралізм. Зміни самі по собі не були негативними, але їхні побічні ефекти багато кому не сподобалися. Згодом, у 2008-2010 роках також додала олії у багаття банківська криза. “Життя не покращується, не дивлячись на вільний ринок та всілякі реформи; виникає “емоційний пролетариат”, який здатен лише на сентименталізацію політики, і популісти цим користуються”, - пояснює філософ Жоан Бурдеус. Проте, все ж таки експерти відокремлюють одну причину як основну - відсутність репрезентативності у системі.

На цей момент Україна знаходиться у такому стані, що в неї є всі шанси для розквіту модного тренду (сподіватимемося, не мейнстріму). У нас немає сталої системи інституцій, а демократія ще остаточно не окріпла. За інерцією ми ще тягнемо із минулого звичну безвідповідальність, втілену у недовіру до власної держави. Наші партії - це здебільшого персональні проекти метеликів-одноднівок, зачасту без чіткої ідеології, яка б мала на меті реальний проект для розвитку країни in the long run.

Українці мають багато причин для фрустрації - немає й потреби їх називати. І ми навіть не уявляємо, як легко нами можна маніпулювати на тлі цієї похмурої картини. Тим більше тепер, коли ми виснажені війною та постійним відчуттям незахищеності. Наш природний імунітет проти пропаганди послаблено, хоча ми про себе думаємо як про вже вакцинованих від усього. Тоді як ми - просто мрія популіста. Нас легше змусити проковтнути знеболювальне від смерті, ніж болюче лікування заради життя. У цьому і є особливість нашого тренду. Парадокс у тому, що ми хочемо реформи із результатом тут і зараз. При цьому бажано, щоб ці зміни не торкнулись нас особисто, і водночас той, хто їх втілюватиме, буде ворогом, за визначенням. Про це говорять так багато, що здається, цього не знає тільки лінивий, проте ця ментальна константа вперто не еволюціонує.

Невиносима миттєвість буття

Наше життя проходить у чорному дзеркалі. Ми, незалежно від віку, стали екранним суспільством - телевізорів, планшетів, смартфонів… Ми живемо тими картинками, що нам показують там, у чорному дзеркалі, іноді навіть більше, ніж у реаліях. Це полегшує маніпуляцію, бо доступ до мас (отже, до нас - простих смертних) є максимальним. У політиків теж є твіттер (який став політичним інструментом у руках американського президента), тому із виборцями можна неопосередковано спілкуватись через гаджети, роз’ятрюючи їхні страхи і бажання.

Із виникненням ІТ ми не помітили, як прискорився час на поширення інформації і як скоротився цей самий час для рефлексії. ІТ стала притаманна така риса, як миттєвість. Ми більше не чекаємо початку програм за розкладом, дивлячись їх онлайн коли нам зручно. Ми вимагаємо неперервну стрічку новин у реальному часі. Газети зберегли свою назву за старою звичкою, давно ставши комбінованим медіа онлайн, бо контент там поновлюються щохвилини, із відео та аудіо сюжетами - такий собі медіабокс, з якого все вискакує тут і зараз. І ми все менше хочемо читати тексти, в яких многа букафф, втішаючи себе перевагою “одного побаченого разу” у відеокартинці. Так ми тихенько не помітили, як перестали думати. Такою є наша інформаційна (р)еволюція, і кожне суспільство саме визначає, як йому рухатись уперед (?). Головне при цьому не припинити мислительні процеси.

Ось такий нонсенс - здавалося б, при такому потоці інформації із відкритим доступом до неї, мало б бути дуже важко маніпулювати людьми, але все навпаки. Саме через чорний екран з “емотіконами”. Популісти це знають і використовують, намагаючись думати за нас. Катапульти їхнього твіттера, справно заряджені каменюками та іншими небезпечними артефактами, стоять напоготові, тільки от ми не всі встигаємо вчасно надіть каску та застібнуть бронік. Нам трощать мізки. Фігурально. Але країну трощитимуть реально і тоді зупинити час “на подумать” може бути запізно.

Докторе, це небезпечно? Які прогнози?

Залежно від форми. Для вас - так. Вірус дуже легко адаптується і поширюється, особливо за сприятливих умов. Основна загроза у тім, що популізмБ замість того, щоб вирішувати проблеми, їх тільки посилює, створюючи замкнене коло. І в результаті від цього передусім і страждає той самий народ, який, не отримавши журавля із неба, уже проґавив і синицю у власній руці. У наступній гонитві за черговим журавлем потрібна хоч тимчасова синиця, але її може взагалі вже не бути.

Для України популізм може мати драматичні наслідки. В нашій і так дуже складній ситуації, у кращому випадку, це б означало загрозу припинення розвитку на кілька років. Тоді як сьогодні один із пріоритетів - будувати сильну державу, з акцентом на добробут та права людини. Нам поки що не загрожує фашизм, проте ніхто не може гарантувати, що одного файного дня ми не прокинемося в авторитарній країні. Отже, якщо популізм насправді стане головним трендом виборів, то результат матимемо відповідний. І нам ні кого буде нарікати, як на самих себе.

У Європі, на перший погляд, зріла демократія у поєднанні із розвиненою економікою створюють ілюзію невразливості такої стабільності. Проте дуже небезпечною європейською тенденцією є те, що сучасний популізм набирає впливу саме у сталих демократіях, серед людей із певним рівнем освіти, які не повинні б були дозволити так легко собою маніпулювати. Політика традиційних партій стала непопулярною серед народу, це і створило нішу для популістів. “Якщо ці партії не адаптуються до нових реалій, вони просто зникнуть. Це дуже серйозний виклик для таких країн, як Франція, Німеччина, Іспанія та Італія”, - підводить підсумок британський експерт Рут Водак. Наслідки можуть бути геть непередбачуваними, і ми вже зараз спостерігаємо, як ЄС поки що не може дати раду цій проблемі. Є реальна загроза стати свідком авторитаризму, тоталітаризму і фашизму, адже Європа занепокоєна саме розквітом праворадикалів. А тенденції вказують на те, що популісти “залипли” у її серці надовго.

Момент істини уже близько - травневі вибори до європарламенту. За прогнозом Spiegel, навряд чи праворадикальні партії, зазвичай кепськи організовані, спроможуться зруйнувати існуючу політичну платформу, та все ж вони здатні встромити палиці в колеса євроінтеграції. Такі євроскептичні праві рухи мають давні симпатії у Кремлі, який їх справно підживлює - не з щирої любові, а з своїх “єврохуліганських” міркувань - і це вже ні для кого не новина. Проте, пише The Guardian, мало хто в Берліні чи Парижі насправді непокоїться від загрози московського неоімперіалізму. Видання також додає, що Європа так і не дослухалася до голосу (в пустелі) поляків та балтів, які попереджали про таку небезпеку з боку східного сусіда ще до війни з Україною. А відтак, і нас, що бачимо себе лише з Європою, ця проблема мала б переймати. Сучасний європейський світ тримається на основах співпраці, отже популізм в цей проект просто ніяк не вписується.

Антидот?

Замість телевізора вмикати мізки

Врятувати країну від популізму можемо тільки ми самі. Вмикнувши відповідальність і мозок, замість телевізора. Тут дуже важлива культура споживання інформації. Окрім критичного мислення і знання процесів, повинна бути селективність у медіа та аналітиках. Абсолютну нейтральність у інфопросторі знайти важко, проте можна відсіювати фейкову інформацію. Брехню розпізнати легше, ніж правду. І це вже непоганий початок.

Емоції офф

Емоції - це те, що робить нас людьми (і тому маніпулювати нами легко)... Але часто вони змушують нас діяти всупереч здоровому глузду, це наша вічна боротьба серця і розуму. Одна річ, коли ми з шаленої любові бездумно одружуємось, то це, як кажуть, наші особисті труднощі; коли ж йдеться про такий відповідальний вчинок, як віддати свій голос, якщо тут ми теж це робимо виключно на емоціях, то так ми тягнемо за собою у прірву й інших наших співгромадян, які туди не хочуть. Тому так конче важливо навчитися реально оцінювати ситуацію, аби більш відповідально діяти і, таким чином, більш ефективно впливати на процес розбудови власної держави. Тому - так, справжній патріот сьогодні має бути трохи політичним аналітиком. Тому - той, хто любить свою країну серцем, голосує розумом. Тому нехай афоризм французького філософа “серце має власні доводи, про які розум не знає” не буде лейтмотивом на виборах.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація