site.ua
sandbox

У палаці Монклоа вже давно забули про Рахоя - його відхід з політики був так само непомітним, як і вся його безбарвна політична постать. Однак це зовсім не означає, що він ніяк не запам’ятався своїм співгромадянам. Його ім’я назавжди увійшло в історію Іспанії як людини, що відзначилася не якимись видатними досягненнями, а саме своєю посередністю й іммобілізмом. Млявий дідусь із поганою дикцією та завжди передбачуваною - і тому ще більш нудною - риторикою, проте став першим прем’єром після диктатури, хто пішов на насильство і блокування автономії, і хто, власне, і розпалив ще більше іспано-каталонський конфлікт своїм впертим небажанням його помічати.

Приголомшлива участь індепес (розмовний варіант від independentista, що в іспанській та каталонській збігається в звучанні та значенні “незалежники”), хоч і у незаконному референдумі, та міжнародний розголос завдячують саме його політиці, тобто, її відсутності. Чи говорили б ми про це сьогодні, якщо б діалог між Барселоною та Мадридом взагалі відбувся? Чи нас би дивувала вся ця тупикова ситуація, яка по суті, має таке просте політичне рішення? І це рішення не обов’язково проходить через відокремлення, проте - неодмінно - через прийняття каталонської сторони як суб’єкта, з яким про щось можна розмовляти. Це міг би бути референдум за шотландським сценарієм, квебекська модель, фіскальний пакт, як завгодно. Проте, іспанська гордість, і це вже стосується не персоналії Мар’яно Рахоя, а кастильської світоглядної позиції взагалі, поки що - за останні 300 років і до сьогодні - робить цей діалог неможливим.

Ми знову мали нагоду у цьому запевнитися уже із соціалістом Педро Санчесом (PSOE) на чолі держави, тим самим, що “спустив” Рахоя. Він прийшов до влади саме завдяки підтримці незалежницького блока, який дуже розраховував на те, що зміна шахматних фігур на іспанській дошці все ж таки виведе країну із ситуації пата. Але опинившись у кріслі прем’єра, Санчес геть забув про всі свої обіцянки порозумітися і назвіть про те, що належить до лівого крила, весь час намагаючись догодити правим. Хоча ті його все одно таврували клеймом зрадника-сепаратиста. Більш абсурдного і недолугого мандата годі було й собі уявити. Тому його незграбне маневрування між молотом і наковальнею і закінчилося цілком логічно - врешті, наріжним каменем став бюджет, так і не підтриманий незалежницьким блоком, - і більше нічого не залишилося, як призначити дострокові парламентські вибори.

Та чи настав час самого Санчеса бути “злитим” у бурхливому потоці непростої іспанської політики, ще питання. Наразі протистояти триголовому змієві у нього просто не вистачило сил: тобто тим, що нині з’єдналися у нестримному тріо (ультра)правих - Касадо (Народна партія, Partido Popular - PP) - Рівера (Громадяни, Ciudadanos - C’s) - Абаскаль (VOX). Ці “три в одному”, що марять новою Іспанією із довічним режимом 155-ої статті із скасуванням автономій та делегалізацією собіраністів. Їхня демонстрація у Мадриді перед початком судового процесу над каталонським референдумом була як хрестовий похід проти Санчеса і діалогу із “гольпістами”. Варто було тому обмовитися лише про самі наміри розмовляти.

Зрозуміти, чому ці три партії, які завжди готові розчавити одна одну, раптом злились в один патріотичний гучномовець, можна лише трохи занурившись у їхні ідеологічні надра.

PP

Народна партія, що носить іронічну назву (бо має мало спільного з народом, будучи обителлю дуже консервативних поглядів), протягом останніх десятиліть була однією із найпотужніших партій, яка здебільшого конкурувала із соціалістами. Тому в Іспанії за останні роки склалася традиція двопартійної системи, яка лише віднедавна почала розмиватися з приходом інших партій (паралельно з ескалацією іспано-каталонської кризи). Хоча РР себе позиціонують як право-центристи, опоненти їх відносять до праворадикалів, а в народі їх безцеремонно називають фачас, тобто фашисти або франкісти. Останні вісім років саме вони були при владі, відзначившись серією гучних корупційних скандалів, що залишили на репутації партії дуже стійкі плями. Рахой був змушений піти саме через таку корупційну пляму під назвою “справа Гуртель”.

Після каталонського референдуму теперішній президент РР Пабло Касадо веде набагато більш агресивну і жорстку політику, ніж його попередник. В цілому, його наратив можна сумувати як “нульова толерантність” до альтернативи. Така зухвалість можливо пояснюється тим, що за цим молодим лідером стоїть колишній прем’єр Аснар і у нього є великі шанси сісти у прем’єрське крісло.

C’s

Оранжевим спалахом на політичному обрії з’явились Громадяни (C’s). Їхній нещодавній стрімкий злет із переможним ходою до парламенту знаменував великі надії для багатьох, хто їх обирав. Хто насправді Громадяни? Партія рекламує себе як центрально-ліва, тільки у всіх інших, хто не є помаранчевого кольору, у цьому великі сумніви. За тактично-ідеологічними маркерами ця політична сила скоріше тягне на ультраправий популізм досить грубого гатунку, загорнутий у красиву обгортку дбайливими політтехнологами.

Її лідер, Альберт Рівера, починав свою стрімку кар’єру у Народній партії Аснара, який його і “вигодував з руки”. Самі С’s не є, по суті, нічим іншим, як молодим продовженням-відпочкуванням від РР, з відповідно більш радикальною ідеологією. Їм вдалося привабити виборців новими молодими обличчями та слоганом, що обіцяв склеїти два “розірваних народа”. Ті іспанці, що втомилися від економічної кризи, традиційних лівих і правих із Рахоєм разом узятих, які не в стані були запропонувати щось нове, до того ж під страхом відокремлення Каталонії, спокусилися саме на це. Громадяни-C’s ще не мали можливості довести своїм співгромадянам, на що вони здатні, адже ще ніколи не були правлячою партією; проте вони вже мають вплив і в каталонському, і в столичному парламентах. Після провального “швидкісного господарювання” Санчеса тепер мрія Альберта Рівери стати головним кабальєро у іспанців стала на крок ближче. Хоча опитування нотують певне падіння попиту на помаранчевий популізм.

Vox

Ультраправі Vox виступають проти усього, що захищає цивілізований європейський світ: міграцію, толерантність, історичну пам’ять, гендерну рівність… (і проти людства взагалі?). Лідер партії Сантьяго Абаскаль, який не ходить по вулиці без свого “вессона”, абсолютно відкрито говорить про це у своїй програмі, а також про своє прагнення зробити знову “Велику Вільну Іспанію”, як за часів диктатора Франко. Відповідно, для Vox всі, хто захищає право на самовизначення - терористи.

За 5 років існування вони досягли такого стрімкого злету лишень наприкінці минулого року, коли громадськість із неабияким занепокоєнням почала про них говорити. Причини ті самі: найрадикальніше населення прагне більш жорстких заходів аби покласти край каталонському незалежництву раз і назавжди. Тобто, зрозуміло, що ця партія тримається лише на ідеї радикального націоналізму. Якщо конфлікт з індепес буде вичерпано, у неї просто не буде сенсу для існування. Дивно не це, а те, що угрупування із такими тривожними характеристиками взагалі могло бути легалізованим у європейській країні.

У разі, якщо Vox прийдуть до влади у Мадриді, вони однозначно скасують усі автономії, максимально централізуючи управління, та введуть жорсткі засоби щодо обмеження прав і свобод. Тому Vox - це повернення до франкістської Іспанії. Хоча на квітневих виборах навряд чи вони переможуть, але вірогідно, що увійдуть у парламент певною кількістю.

Хто б із правих сил не переміг у виборах - найбільш ймовірним є все ж РР, та в будь-якому разі, усі три готові увійти у коаліцію для створення більшості у парламенті. Тоді це точно буде триголовий змій на радіоуправлінні Аснара. Саме він “випестив” ці три харизматичних лідера, давши їм своє благословення. Інакше їх би не було на сцені. Аснар - екстраординарний політик, такий собі злий геній, який вправно маніпулює світом із своєї тіні, навіть не маючи реальної влади. Але саме у нього у руках пульт, чи, принаймні, батарейки від нього. Його вплив надзвичайний. А план дуже простий - РР у влади і єдина Іспанія. Ось тут, в уніонізмі, всі три голови змія і знайшли точку дотику.

PSOE

Варто було б згадати, що пост франкістське політичне насліддя - це не лише традиція ностальгії за Іспанією із “сильною рукою” і короною на голові, але й за республікою. Це внутрішнє протистояння нікуди не поділося, тому на противагу зростаючим авторитарним настроям постає прозора надія “республіканської весни”. Республіканці-іспанці солідарні із республіканцями-каталонцями, хоча радше не згодні із ідеями відокремлення. Республіка в Іспанії означала б у першу чергу відмову від корони, тоді як у Каталонії - республіку без корони і... без Іспанії.

“Санчес розраховує на те, що його партія (PSOE) відновить свою республіканську ідентичність, аби закріпити за собою чільне місце у союзі із Podemos, що переживають глибоку внутрішню кризу, і таким чином, віддалити привид правої трійці”, вважає El Nacional. Отже, недарма його передвиборча кампанія розпочалася вшануванням (іспанським прапором) могил поета Антоніо Мачадо та президента Другої Республіки Мануеля Асаньї - тих, хто постраждав саме від цього прапора. Іронія полягала в тому, що обидва республіканця поховані на півдні Франції, де і померли в екзилі. “Це натяк на те, що радше Іспанія знову стане республіканською, ніж Каталонія незалежною,” - підсумовує те саме видання. Причому дизайн цієї республіки може бути різним - федерація або авторитаризм, і можливо, одного дня партії і deep state будуть змушені обирати між монархією та уніонізмом, як 80 років тому.

Якщо переможуть соціалісти PSOE, тоді все залежатиме від того, скільки місць у парламенті вони матимуть і на яких умовах їм потрібно бути домовлятися із Podemos, аби отримати більшість. Проте змій від цього нікуди не дінеться, завжди готовий проковтнути все, що заважатиме його власному проекту. У будь-якому разі ситуація вельми тривожна, адже у цій грі престолів охочі до влади не зважають на небезпечну динаміку дестабілізації країни. І головне - запропонувати нові рішення реальним проблемам - поки що не здатні ані ліві, ані праві.

Прогноз виборів, опублікований в El Mundo. PSOE - соціалістична партія, PP - Народна партія, Cs - Громадяни, Vox - праворадикальна партія, UP - об’єднані Podemos, ERC - Каталонська ліва республіканська партія, PNV - Народна баскська партія, CDC/PDeCAT - Демократична партія Каталонії, Otros - інші. У дужках позначено очікувану кількість місць у парламенті - (прим. автора).


Чому Каталонія “дає голоси”

Іспанія, чи принаймні, питома її частина, досі загрузла у середньовіччі із деякими її уявленнями про світ. Не дивлячись на шалену культурну спадщину та неймовірні досягнення у різних галузях, це все ще країна, що тягне за собою із глибини віків світогляд просмалений вогнем інквізиції. З одного боку, вона здатна створити одну з найкращих медичних систем у світі, стати обов’язковим must see на мапі мандрівника, легалізувати однією з перших у Європі одностатеві шлюби; з іншого боку - це все ще країна, яка мучить тварин і називає це красивою традицією корида, що досі живе маренням про франкістську Велику Іспанію і хоче покарати будь-кого, хто думає інакше. Це її вічна внутрішня боротьба, в якій вона розстрілює Лорку або тримає в екзилі Пікассо, щоб потому хизуватися перед світом своїми геніями, котрих сама ж замордувала. Тому що насправді Іспанія - країна контрастів у всіх вимірах - ще остаточно не набула європейського менталітету, задовго відокремлена Піренеями від решти Європи.

“Каталонське питання” для іспанців - це як червона ганчірка для бичка. Так історично склалося, що в маленькій каталонській землі сформувалася дещо інша філософія буття, яка завжди тяжіла до Європи (південь Франції колись був каталонським - Перпіп’ян і досі називає себе Каталонією Півночі). Врешті, обидві нею стали, проте у стані латентного суперництва між собою. Каталонія, разом із європейською ментальністю, ввібрала у себе прагнення до прав і свобод, і питання ідентичності було завжди на першому місці. Уніоністська Іспанія ніколи не могла пробачити цього невгамовним каталонцям, адже це б зруйнувало увесь її віковий проект, на якому тримається іспанський націоналізм. Ніхто ніколи не сварив обидві Іспанії, просто “каталонське питання” оголило іспанські проблеми, а заразом і кризу Європи. По суті, іспано-каталонський конфлікт подібний до того самого політичного пробудження, яке ми бачили у себе на Майдані.

Ось такий парадокс - Каталонія “дає голоси” правим партіям, бо таким є сприйняття цієї проблеми значною частиною населення країни, так само, як Крим підвищує рейтинг президента у Росії, де право голоса вельми відносне. Тому політика приборкання бунтівного регіону і придушення процесу (каталонське слово procés означає “незалежницький рух”) - це просто ідея фікс певного прошарку іспанського суспільства. Нещодавні вибори в парламент Андалузії це тільки підтвердили: там до парламенту потрапили VOX завдяки агресивній політиці проти Каталонії. А Сусана Діас, лідерка соціалістів, які там були при владі останні 40 років (!), програла тільки тому, що випустила каталонське питання із своєї риторики. Іспанському обивателю зуміли донести потрібний меседж: індепес - це абсолютне зло, яке несе реальну загрозу. Виборці стали жертвами і адептами звичайного популізму. Хоча, з іншого боку, нещодавно оприлюднене опитування у LaVanguardia, відзначає зростаючу тенденцію серед іспанських громадян вирішити конфлікт через діалог. Це дає надію, що популізм все ж таки згодом поступається місцем здоровому глузду.

Іспанське бажання зберегти каталонський закуток є цілком зрозумілим - країна, де всі завжди були іспанцями і яка конституційно не визнає багатонаціональності, просто не може втямити, з якого переляку каталонцям “кудись іти”, і відповідно вважає їх зрадниками. (Як досі це відчувають росіяни по відношенню до нас). Каталонія ж “виросла” з Іспанії, бо для неї там вже немає спільних ідеалів. “Єдина і неділима” не може запропонувати нічого нового, крім проекту єдності як такого. Тому ця криза набагато глибша, ніж просто потреба зрозуміти Каталонію. Вона охоплює всю Іспанію, що опинилася під загрозою повернення до диктатури. Чи вдасться іспанському суспільству вчасно прокинутися та приборкати змія, ми вже невдовзі побачимо.

Це також про весь європейський демократичний світ, що котиться бозна куди. Авторитаризм, що так сміливо крокує Угорщиною, Польщею, Чехією, Італією та іншими країнами, полишає все менше простору для демократії, і все більше - для популізму. Те, як Європа реагує на ультраправі маніфестації в Іспанії, не може не насторожувати. Бо зрештою, якщо змій таки всядеться на троні, це буде ще один прецедент у ЄС для легалізації фашизма. Тоді вже буде не до жартів.

olena.pol
Olena Pol

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації