Є слова, які в час війни звучать не як красива фраза, а як перевірка на совість. В інтерв'ю АЛЛАТРА ТВ головний рабин Києва та України Моше Реувен Асман говорить саме так: просто і прямо. Коли людина в біді, не можна вдавати, що «це не про мене». Він пояснює це образом, який неможливо забути: якщо бачиш, що хтось тоне, фраза «я поспішаю» не рятує нікого.
У розмові допомога не перетворюється на абстракцію. Вона має конкретну адресу і конкретні дії. Волонтерський центр у Бродській синагозі, як зазначають співрозмовники, координував евакуацію понад 40 тисяч людей із небезпечних територій, підтримував цивільних і лікарні продуктами, ліками та засобами першої необхідності. Також згадується «Анатевка» — селище-притулок, створене ще у 2014 році для людей, які були змушені покинути дім: там надавали житло, медичну підтримку й можливість навчання.
Найживіші моменти інтерв'ю — в деталях. Асман наводить приклад, який легко уявити фізично. На початку повномасштабної війни, за його словами, вдалося доставити з Ізраїлю близько 500 медичних рюкзаків першої допомоги. Червоні, помітні, укомплектовані так, щоб виграти найцінніше — перші хвилини після поранення. Він передавав рюкзаки тим, хто потребував. А потім почали приходити короткі повідомлення: «врятувало одного», «ще двох», «десять», «тридцять». І тоді стає очевидним: інколи найбільша сила виглядає як проста передача речі з рук у руки.
У певний момент ця розмова змінює фокус. Асман говорить про те, як легко людям знову й знову мірятися дрібницями — хто має дорожче і краще. І пропонує іншу шкалу, набагато чеснішу: змагатися в добрих справах. Звучить різко, але саме така прямота часом лікує від цинізму.
Окрема тема — духовна дипломатія, коли позиції змінюються не від заголовків, а від побаченого. В інтерв'ю згадується приїзд пастора Марка Бернса, якого представляють як духовного радника Дональда Трампа. Сенс історії не в статусі гостя, а в тому, що Асман наполягає: правду важливо побачити наживо. Тому, за словами співрозмовників, гостю показували наслідки війни, возили в Бородянку, Бучу та Ірпінь, зустрічали з релігійними громадами, демонстрували документальні матеріали про руйнування святинь і втрати, говорили про викрадення українських дітей, відвідували госпіталь і спілкувалися з людьми. Після цього, як прозвучало в інтерв'ю, він публічно визнав, що помилявся, і змінив свою позицію щодо підтримки України.
Це повертає нас до питання, яке сьогодні болить майже всім: що ми робимо з правдою. Її легко сховати за інформаційним шумом, але правду, яку бачиш очима, важко «заговорити».
І тут з'являється ще одна ключова думка: байдужість не є нейтралітетом. Асман говорить, що холодність і відстороненість дають тиранам простір діяти. Тому проти темряви інколи потрібні не гасла, а щоденна дисципліна світла — маленькі дії, які повторюються знову і знову.
Найлюдськіша сцена цієї розмови — про звичайне таксі. П'ятнадцять хвилин дороги, кілька речень правди, які почув один водій, а потім розповість іншим. Ланцюг працює непомітно, але саме так і тримається суспільство: на словах, що не бояться бути сказаними.
Фінал звучить як проста мораль. Із собою не забирають ні гроші, ні статус, ні речі. Залишаються вчинки. А ще — чесність починати зміни з себе. Бо великі злами часто стартують із малого вибору: пройти повз чи зупинитися і зробити крок назустріч.
