Війна показала, наскільки гарно ми жили. І тільки зараз ми почали розуміти, як багато завжди робили українці один для одного.
Ми вчимося дякувати.
Спочатку було оте сакральне «Дякую, Боже, що я не москаль!».
Потім — всілякі акції на тему «Подякуй ЗСУ».
Дякувати лікарям під час пандемії було вже легше. Вони у наших очах перетворювалися на героїв, хоч ще кілька років тому багато хто вважав їх чи не обслуговуючим персоналом.
І кожного дня ми раптом відкриваємо перед собою нових героїв.
Ми розуміємо, як багато для нас значать хліб, а значить — люди, які попри всі труднощі його випікають і доставляють.
Ми співчуваємо людям, які страждають без опалення, енергопостачання, газопостачання, інтернету. І вчимося дякувати тим, хто надає все це, хто ремонтує мережі, хто забезпечує нам отой комунальний базис, без якого високі істини стають раптом неактуальними.
Ми вчимося дякувати заробітчанам і діаспорі. Тут без коментарів.
Їх так багато — тих, кого ми починаємо цінувати! Це окремі люди й організації. Це ті, кого ми бачимо щодня — і люди, яких ми сьогодні зустріли й можемо більше ніколи не побачити. А іноді це просто співрозмовник в інтернеті, який дав гарну пораду чи просто сказав пару слів підтримки.
І з кожним «Дякую!» Україна стає сильнішою. Бо у людини, які це сказали, виростають або зміцнюються крила.
А українці на ці крила заслуговують!
