Жило-було місто великих героїв. Про них будуть написані книги і відзняті фільми — але колись потім. Поки що герої роблять свої геройські справи, утримуючи небо над рідною країною.
Іноді героїв призивали у небесне воїнство. Оскільки герої були кращі з кращих, а нечисті розплодилося неміряно, призивали їх не так вже рідко. І тоді збиралися на одній площі бойові побратими, родина і ще кілька небайдужих людей.
Але переважна більшість городян намагалася заховатися від чужого лиха.
«Ми туди не підемо! Нам же важко! Це вже не вперше!» — пояснювали люди свою поведінку.
Мабуть, вони були впевнені, що самим героям прощатися щодня з побратимами — і помирати за тих, хто не хоче навіть сказати останнє «Дякую», набагато легше.
Це місто маленьких людей і великих героїв стоїть дотепер на околиці цивілізації, маленькі люди розмахують руками, впевнені, що для кращого життя вони повинні змінити назву міста, присвятити місто кульгавому ідолу, якому колись поклонялися їхні предки.
А герої знають, що для того, аби місто змінилося, його маленькі мешканці повинні ВИРОСТИ. А ще — навчитися підставляти плече, пізнати, що таке біль, навчитися жертовності й вирощувати своє місто, як дивовижний сад...
Врешті, маленькі люди повинні навчитися діяти замість того, щоб стогнати, як їм важко!
Але герої нікому про свої знання не скажуть. Маленькі люди все повинні зрозуміти самі...
