П'ять років тому загинув Іса Мунаєв. Він виводив українських бійців з-під Дебальцева, під Чорнихиним його наздогнав уламок снаряда, які російські терористи не жаліли ані на території Ічкерії у двох війнах, ані в Україні і сьогодні.
Про його загибель, напевно, я дізналася однією з перших — ще до того, як про це написала «людина у балаклаві» на своєму фб для кількості лайків.
Спочатку я не повірила — він був воїном, справжнім вовком на війні: «як так? — цього не може бути».
Ми з Аміною писали відео — офіційну позицію батальйону Джохара Дудаєва про загибель Іси і навіть не плакали — сльоз не було. Тільки впевнена холодна колюча лють: помстимося.
Потім вбили Аміну.
Війна триває.
І досі перемир'я означає, що «сасєді» все одне тебе вбивають, а «зелений коридор» — що вони лізуть зі всіх щілин, щоб підм'яти під себе нас та нашу Неньку.
Після того, як кадирівці в травні 2014-го зайшли в Донецьк та стали там вбивати українців та мародерити — наші націоналісти були готові розв'язати справжню війну проти чеченців, які давно мешкають в Україні. І тільки те, що Іса швидко зібрав миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва та почав воювати на сході України з нашим спільним ворогом, зупинило хлопців.
Під час російсько-чеченської війни «сасєді» вбили його маленьку донечку, сестру та старого батька — просто забили прикладами, а потім перевіряли — помер він чи ні.
Він казав: «Ми, чеченці, 400 років воюємо з імперією та заслуговуємо право на свою державу».
А ще: «Якщо Україна буде перемагати росію — Ічкерія теж буде вільною окремою державою».
Ми, українці, теж довго воюємо з ними. І напевно, будемо вільними, просто зараз нелегкі часи.
Ми пам'ятаємо, Іса.
Я вірю, що такі сильні люди не відходять від нас, навіть коли помирають фізично. Вони спостерігають за нами, направляють та захищають нас. Не знаю — з небес, духовно чи яку назву це має. Але я відчуваю це.
Нам треба перемагати. В нас нема іншого виходу.
Ічкерія буде вільною та незалежною.
Разом з Україною.
Пам'ятаю, Іса.
