Історія з Анастасією Луговою ставить деякі серйозні питання. Точніше — розкриває серйозні вади у розумінні нами одне одного.
Купа і купа коментаторів до цілком логічних і справедливих вимог про повернення поліції до потягів, створення жіночих вагонів чи купе займається дурнею типу «чому не зачинилася», витягає старий, як світ, аргумент типу «сама винувата». Деякі вирішили чи просто задля хохми чи на повному серйозі «давайте тоді окремі поїзди для геїв / курців / інших меншин»... наче курці чи «інші меншини», а надто — курці, сильно страждають у потягах.
Мені не слабо пригорає від сферичних коней у вакуумі, які ліплять свої теорії поза будь-яким контекстом, наче сучасних (тижня не минуло!) подій просто не існує і їм так сильно наболіло оте свої, сокровенне, що плювати вони хотіли на пекуче, злободенне.
По-перше, бо воно не їхнє. Я сильно сумніваюся, що жінки які мали схожий з Анастасією досвід, чи навіть їхні знайомі / родичі могли б підтримати отаку теоретизацію.
По-друге, умовні «жертви» (жінки) та байдужі (умовно — чоловіки, як без лапок, так і «чоловіки») просто говорять на різних рівнях потреб.
Не я вигадав піраміду Маслоу, але тут вона буде дуже доречною. Наскільки я її пам'ятаю без гуглу, то в її основі лежить вимога БЕЗПЕКИ. Це коли в тебе не стріляють, не посягають на твоє тіло, не хочуть поработити чи ще щось. Жінки говорять — і часто перебувають — саме на цьому рівні потреб. І жінки, які вимагають наявність поліції в поїздах, окремих вагонів чи бодай купе, прагнуть саме БЕЗПЕКИ. Не визнання. Не комфорту. Не якихось міфічних «феміністичних прав». Вони не хочуть «принизити чоловіків».
Вони хочуть, щоб не принижували їх. Щоб не чіплялися. Не більше. Отак просто.
Ті ж, хто говорять про небезпеки сегрегації та інші речі, оперують на рівні комфорту / визнання особистості такою, якою вона є та інше. Чому? Тому що з їхньою безпекою усе ок.
Їм майже немає про що хвилюватися.
Я пригадую, як я здійснював свої перші міжміські поїздки. «Ти ж дивись, синку, ховай гаманець (а потім — мобільний) подалі, не лишай без нагляду!» — а я собі закочував очі та думав «ой, маааа, та шо там кому надо!» І дійсно — у мене жодного разу нічого не вкрали у потязі. До мене жодного разу не чіплялися. Навпаки, пару разів я, просто бажаючи відпочити, не дуже стримано просив людей говорити тихіше, виходити погомоніти в тамбур, слухати музику чи говорити по мобільному тихіше. Отакий нахаба. Другий найчастіший вид дискомфорту — запах курєва з туалету / тамбура чи від тих, хто там тільки що був і повернувся до купе зі шлейфом.
Все.
Решта — моя особиста нещодавня нездатність засинати у поїздах та можливість самому щось загубити.
А які претензії до поїздів у жінок?
Про те, які погані сидушки на унітазах? Про те, що фіранки недостатньо затуляють світло? Про невипрані простирадла?
- А куда такая красавица одна едет?
- А почему без мужа / парня?
- А давай с нами вьіпьем. А чево «нет»?
...
Як виявилося, важко поставити себе на місце іншого, вдягти його (її) шкіру, подивитися на світ його (її) очима. Тим більше зійти зі своєї сходинки у пірамідці на одну-дві нижче.
А навіщо? Це ж не до мене чіпляються...
