Сюжет з російських новин.
«Як ви можете так жити?!» питає якась явно не бідна тітка в пенсіонерки, отетеріло вирячивши очі. Бабця щось їй говорить, типу «отак і живемо». Не бачив усього сюжету, але очевидна — кричуща різниця у стандартах життя багатої тітки і пенсіонерки.
Звичайно, справа не у рашці. У будь-якій ситуації, за будь-яким показником і шкалою завжди є значення «гірше» і «краще». Безос і Бренсон утерли носа Маску. До жодного з трьох (за рівнем статків) нам із вами — як до того ж Марса. І навпаки — умовна бідна бабуся в українському селі навряд бачила життя якихось індійських шудр.
Ні, не так.
Гадаю, навіть умовна бабуся, яка могла пережити Голодомор, війну і решту совка, могла «у середньому» жити краще, ніж жили, живуть і житимуть шудри. Навряд вона ЖИЛА безкінечно убогішим, порівняно з її власним, життям шудр. І вона б ТОЧНО не погодилася жити їхнім життям. Саме через його убогість навіть порівняно з її власним.
І жоден з нас не жив(е) життям бідної української бабусі чи індійського шудри. І не погодився б.
Безос, Бренсон, Маск, ви, я, бабуся в україні, індійський шудра — як і мільярди людей на будь-якому місці між нами — не схотіли б помінятися місцями з тим, хто живе гірше чи досяг меншого.
- Пане Безос (Бренсон), чи хотіли б ви опинитися на місці Ілона Маска?
- Кого? Того невдахи? Хахаха, ну ви скажете!..
- Бабусю, а ви хотіли б пожити життям шудр [пояснюють, хто такі шудри]?
- Ой, лишенько... Оце таке є у світі? Ой, бідолашні. Та нащо тоді так жити?
НАЩО ТАК ЖИТИ? (c)
Я назавжди запам'ятаю той культурний шок, який я відчував щоразу, споглядаючи якусь (висмоктану з пальця) проблему в якомусь американському фільмі:
- Ні, мамо, я не їхатиму до школи на велосипеді!
- Але ж він новий, і це наш подарунок!
- Так, але усі приїжджають на машинах!
Це — ваші проблеми???
Або коли черговий неборака падав у воду, репетуючи «ДОПОМОЖІТЬ, Я НЕ ВМІЮ ПЛАВАТИ!» (c) О_о Як це — не вміти плавати? Це ж базова річ, цього навчають у 4 чи 5 років простим кидком у річку / ставок під наглядом дорослих. Де проблема «навчитися плавати»?
Або численні «цензуровані» і «нецензуровані» версії кліпів. О, ні! В цьому кліпі вокалістка небезпечно веде машину, а інші врізаються між собою! О, небо, як таке можна дивитися?!!
О_о
Ви серйозно там, на своєму Заході? Агов! Оце — ваші страхи та жестяки?
Пам'ятаю, з якою зверхністю знайомий розповідав мені, як розніжений американець заробив усі види алергії, побувавши у Кривому Розі кілька днів. «Ха! Лох зніжений! А ми тут живемо — і нічого».
Та ні, не «нічого». У нормальних людей від такого — алергія. А ми тут живемо.
ЯК ВИ ТАК ЖИВЕТЕ? — питаємо ми американців, зверхньо посміхаючись.
ЯК ВИ ТАК ЖИВЕТЕ? — питають вони нас, із жахом затуляючи собою дітей.
Я не здивуюся, якщо той американець зарікся потикатися в Україну, і відмовляє усіх знайомих сюди їхати взагалі. Хоч на день, хоч на годину. Ми для них (і порівняно з ними) — один суцільний Чорнобиль.
Ані ми не жили їхнім життям, ані вони — нашим.
І такі прірви у сприйнятті світу, фактично — між світами, які майже не перетинаються, між способами життя, між ЖИТТЯМИ — зумовлені не тільки географією. Бо якщо хтось із цивілізованого світу цікавиться іншою країною — купується квиток, бронюється готель, береться словник-розмовник, і починається реаліті-шоу «Занурення у Швецію / Францію / Італію...»
Якщо це країна з приблизно таким самим рівнем життя.
Якщо ж це умовна «Україна», то реаліті-шоу набуває назви «Життя серед папуасів».
Чи то через екзотику, чи християнські покликання «зробити світ кращим» чи елементарно через дешевизну усього чи знайдене тут кохання одиниці з них лишаються тут. Більшість же — у жаху (та з алергіями) повертається додому. Історія з того самого Кривого Рога — бізнесмен-іноземець хотів розвивати птахоферму, але не знав наших «особливостей». Скоріше за все — не заносив «кому треба». Ментам чи пожежній інспекції чи «браткам» — не важливо. Важливий фінал історії — спалили йому все господарство разом із птахами. Ну, він собі й поїхав.
Стандарти — різні. Прожитковий і етичний мінімуми — різні. Будь-які норми — різні. І ні разу не на нашу користь.
Коли цивілізований світ дивиться випуски Meanwhile In Russia і сміється — це одне. Коли вони усвідомлюють, що +/- подібне тут (на пострадянському просторі) відбувається ПОСТІЙНО — в них відбирає мову.
Це приблизно як у нас зараз відбирає мову від чергових російських півників з гівна чи розібраних на дрова російських же туалетів. У нас повно своєї дичини — але таке...
І це — нормально. Це навіть добре! Це інстинкт самозбереження. Для людей, які навмисне хочуть погіршити якість власного життя не дарма вигадано окреме слово — дауншифтери. Так, там трішки інше — здебільшого, на це йдуть виснажені більше запаморочливо швидким ритмом життя, а не втомлені від успіху та високих стандартів. Але все одно — добровільно занапастити те хороше, що вже маєш (здобував довгі роки) — це нонсенс.
Я ще в дитинстві затямив, що нема сенсу вдовольнятися тим, що «не гірше за інших». Знайомий чекав ліфта і харкнув на підлогу в під'їзді. «Що ти робиш?» — «А що таке? Я ж не насцяв. Он, там за кутом взагалі насцяно»... Ну, клас. Мабуть, треба було ще подякувати, що дійсно — не насцяв.
Фраза «ну хоч не так, як у...[негатив]» не варта часу, який витрачається на її вимовлення. «А чому не так, як у ...[позитив]» — ось спосіб мислення, за яким живе весь світ. Саме так працює здорова заздрість, конкуренція, еволюція, врешті-решт.
Наче логічно ж, нє?
Нє.
На днях нам усім — вишенька на наш торт «епохи багатства та нових облич»! Представник президентської сили у парламенті каже, що ми могли б шантажувати світ ядерною зброєю, якби її свого часу не здав поганий Кравчук.
Ця арахамія докурилася айкосів (чи що воно споживає) до того, що по факту рівняється на північно-східно-сусідню мавпу з ядерною гранатою. Рівняється на їхнє нахабство, на силу шантажу.
Не на Захід з його верховенством права, інституціями, громадянським суспільством, цінуванням репутації.
На Схід — з його двомислям вирваних контекстів і відмазок царів боярами (ми кажемо одне, а маємо на увазі інше, але якщо вам зайшло і перше — да, ми і це мали на увазі теж), державним тероризмом, бандитизмом і шантажем.
Тільки колективна «арахамія» в одному сильно помиляється.
Колективний Захід уважно моніторить, що говорять перші особи держави, яка клянчить у неї грошей ("актріса, готовая в любом колічєствє..."), при тому не виконуючи для їх отримання жодних із поставлених Заходом умов.
Захід може робити вигляд, що він отетерів, що йому віднімає мову від такого. Насправді він чудово все розуміє.
- Пане Байден, їхня арахамія... Тобто, представник президентської сили у парламенті шкодує, що не може нас шантажувати атомною бомбою.
- Це та сама арахамія того самого Зе, що питав, чому вони не в НАТО? (с)
- Так, це вони.
- Ї%ануті... І що — українці вийшли на Майдан, вимагають відставки?
- Ні...
- На%уй. Хай ідуть На%уй. Усією країною.
Не жили добре — не варто й починати (с)
А ми — отой колективний песик на картинці, у будинку у вогні.
This is fine (c)
