Документ «Україна після перемоги. Бачення України 2030» (робоча версія) був запропонований для публічного обговорення 27 червня 2022 року (https://ces.org.ua/ukraine-after-victory/?fbclid=IwAR2yO2h4kBlP73mPKP0HAkO5XGZrInIkc_8gisfMhxz_iI3fY9UfXQV0te0). Познайомившись із ним сьогодні (03.07.2022), публікую низку зауважень та пропозицій до його першого розділу ("Суспільство та гуманітарна політика").

 

1.2.1. Політика національної пам'яті

"Несучою конструкцією політики національної пам'яті..." – щонайменше потрібно замінити слово "несучою" (адже конструкції не діляться на "сучі" та "несучі") на правильне "несною" чи "тримальною" (див. https://uk.wiktionary.org/wiki/несучий)

Але тут є й ширше зауваження.

Загалом будувати всю національну пам'ять на опорі Росії, хай як це актуально в поточній ситуації, нерозумно з цілої низки причин, зокрема тому, що це перетворює Україну з європейської за своїм єством країни на "анти-Росію". Тому ПРОПОНУЮ абзац

"Несучою конструкцією політики національної пам'яті є боротьба проти збройної агресії РФ, спроби геноциду українського народу. Навколо цієї тематики органічно вибудовується переосмислення інших історичних подій."

замінити на:

"Засадничою тезою політики національної пам'яті є європейське єство України. Навколо цієї тематики органічно вибудовується переосмислення інших історичних подій, зокрема багатовікової боротьби українського народу за власну державність і проти колоніального впливу, у тому числі з боку імперської Росії, яка неодноразово замахувалася на геноцид українського народу."

===============

"Національна пам'ять по війну 2012 -2022" – по-перше, "про"; по-друге, певно ж, мали на увазі 2014-2022?

===============

Автори документу вживають терміни "національна пам'ять" і "народ України", ніяк не пояснюючи своє розуміння співвідношення термінів "народ" і "нація". Виходить, що "народ" має "національну пам'ять". Аби прояснити сполучення цих термінів, ПРОПОНУЮ додати до рубрики "Якою ми бачимо Україну у 2030?", перед словами "Політика пам'яті імплементована в освітній процес…", ще один абзац з таким формулюванням:

"Загальною метою політики національної пам'яті є формування і розвиток українського народу як української політичної нації".

===============

"Не можна допускати своєрідних "совстальгії" чи "рустальгії"" – в якому сенсі не можна допускати? Переслідувати тих, хто відчуває "совстальгію" чи "рустальгію"? А якщо сказати, що СРСР одною рукою гнобив українську культуру, а другою намагався її розвивати, але в жорстких "межах", це буде "совстальгією"? А позитивні оцінки діячів української культури радянського часу – це "совстальгія" чи ні?

Отже, це формулювання викликає низку непорозумінь та, гірше того, натякає на можливу "боротьбу з інакомисленням" неправовими засобами.

Аби уникнути непорозумінь, ПРОПОНУЮ переформулювати цей абзац так:

"Не можна допускати ностальгії за Росією чи СРСР в державній політиці національної пам'яті та публічних висловлюваннях представників держави. Перетином червоної лінії є заперечення незмінної ворожості імперської Росії до суверенної європейської України."

 

1.2.2. Мовна політика

Фраза "Сприяти відновлення діяльності будь-яких громадських чи міжнародних ініціатив, спрямованих на збереження наслідків колоніальної політики Росії" (рубрика "Які червоні лінії не можна перетинати у цій сфері?") не лише граматично неузгоджена («Сприяти відновлення"), а й виходить далеко за межі тематики підрозділу, не є чіткою за змістом та потенційно є конфліктогенною. Наприклад, чи є збереження музею Пушкіна в Одесі або музею Чехова в Ялті (Крим, Україна) "збереженням наслідків колоніальної політики Росії"? З певної точки зору так – а отже, не всі "наслідки колоніальної політики Росії" в Україні є такими, що не потребують збереження.

В кожному разі, це предмет аж ніяк не мовної політики.

ПРОПОНУЮ цю фразу вилучити, оскільки не бачу варіантів її коректного виправлення.

 

1.2.4. Політика в сфері культури

1.5. Медіа та інформаційна політика

Як на мене, найкраще написані підрозділи всього першого розділу документу. Мої шанування авторам!

 

1.6.3. Державна та регіональна політики у сфері середньої і вищої освіті

Цей підрозділ в його теперішньому вигляді потребує докорінної переробки, оскільки базується на хибних ідеях розв'язання проблем вищої освіти суто адміністративним шляхом, з утворенням штучних монополій на "статус університету" і право присвоєння вчених ступенів – що гарантовано веде до стагнації системи, як вже було неодноразово доведено практикою, зокрема й в Україні після 1991 року.

Крім того, цей підрозділ передбачає масову "деуніверситетизацію" вже наявних університетів – тобто повернення до радянської номенклатури закладів "інститут/університет", з урахуванням українського адміністративного винаходу 1990-х років, відповідно до якого "університет" є вищим за "інститут" (належить до "вищого рівня акредитації", відповідно краще фінансується) ex definitio. Хай яким збоченим був цей винахід, який спричинив масову "боротьбу інститутів за статус університету", відігравати цю ситуацію назад у стан початку 1990-х років означає заходити на новий виток руху хибним колом. Що натомість потрібно, так це взагалі відмовитися від формальної прив'язки прав і привілеїв закладів вищої освіти до їхнього "інституційного статусу".

Крім того, цей підрозділ передбачає масове повернення "інститутів" в підпорядкування "галузевим міністерствам", знов-таки в дусі радянської практики, тоді як в Україні загалом мав місце зворотний процес переведення абсолютної більшості закладів вищої освіти (крім військових та медичних) в підпорядкування єдиному державному органу – МОН. Це не найкраща ідея з багатьох причин, зокрема тому, що таку систему буде струшувати щоразу як в Україні буде переглядатися чисельність і функціонал міністерств (гра, в яку українські політики, з різних мотивів, полюбляють грати постійно).

Крім того, цей підрозділ приймає за даність існування "Академії педагогічних наук", яку насправді слід було б перевести в статус громадської організації, позбавленої бюджетного фінансування (крім як за виконання конкретних робіт на замовлення держави).

Крім того, цей підрозділ взагалі ігнорує як явище професійно-технічну освіту, як ніби такої в Україні не існує або у 2030 році не існуватиме.

Крім того, цей підрозділ виходить далеко за межі заявленої в його назві тематики, перетинаючись із двома попередніми підрозділами (6.1. "Політика у сфері середньої освіти", 6.2. "Політика в сфері вищої освіти"), написаними, на мій погляд, значно компетентніше й на зовсім інших концептуальних засадах.

 

Тому ПРОПОНУЮ викласти цей підрозділ наново в такій редакції:

 

1.6.3. Державна та регіональна політики у сфері середньої, професійно-технічної та вищої освіті

Якою ми бачимо Україну у 2030?

Державна політика у сфері середньої, професійно-технічної та вищої освіті базується на чіткому розмежуванні ролей держави як:

Встановлені державою загальні правила функціонування системи освіти є чинними для всіх закладів освіти, незалежно від їхньої форми власності, статусу та підпорядкування.

Здобуття повної загальної середньої освіти в закладах будь-якої форми власності фінансується за рахунок коштів державного бюджету (через субвенції місцевим бюджетам). Одночасно з цим, загальноосвітні заклади будь-якої форми власності мають право пропонувати додаткові платні освітні послуги.

Здобуття професійно-технічної та вищої освіти в закладах будь-якої форми власності фінансується за рахунок коштів державного бюджету (державного замовлення, яке розподіляється між закладами освіти на конкурсних засадах), коштів місцевих бюджетів (місцеве та регіональне замовлення, яке розподіляється між закладами освіти на конкурсних засадах), а також юридичних та фізичних осіб. На тих же засадах заклади професійно-технічної та вищої освіти виконують замовлення на проведення наукових досліджень.

Держава здійснює двоканальне фінансування закладів професійно-технічної та вищої освіти:

Стандарти надання і процедури контролю якості наданої освіти не залежать від джерела її фінансування і форми власності закладу.

Державна підсумкова атестація осіб, що отримали повну загальну середню освіту, проводиться у формі ЗНО з чотирьох обов'язкових предметів (українська  мова, англійська мова, історія, математика) та двох вибіркових предметів (географія, фізика, хімія, біологія, економіка, правознавство, інша іноземна мова). Паралельно з ЗНО з окремих предметів, особи, що отримали повну загальну середню освіту, можуть за власним бажанням пройти комплексний тест на здатність отримувати вищу освіту (аналог SAT). Заклади професійно-технічної освіти та вищі навчальні заклади встановлюють вимоги для абітурієнтів, орієнтуючись на результати комплексного тесту та/або ЗНО з окремих предметів. Особи, що отримали найкращі оцінки за результатами комплексного тесту та ЗНО з окремих предметів, отримують персональні ваучери, які гарантують державне фінансування здобуття ними вищої освіти за обраною спеціальністю в будь-якому українському вищому навчальному закладі.

Держава і органи місцевого самоврядування визначають мережу закладів середньої, професійно-технічної та вищої освіти, які перебувають в їхній власності, відповідно до потреб ринку освітніх послуг. Рішення про заснування закладу професійно-технічної або вищої освіти не гарантує отримання цим закладом замовлення від держави чи органів місцевого самоврядування на надання освітніх послуг, а лише надає закладу право, після отримання відповідних ліцензій, претендувати на таке замовлення на конкурсних засадах.

Права закладів професійно-технічної та вищої освіти проводити окремі види освітньої діяльності (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації, присвоєння наукових ступенів та вчених звань) не залежать від формального статусу закладу (інститут, академія, університет тощо), а визначаються виключно наявними в закладу освіти ліцензіями (з подальшим підтвердженням через процедуру державної акредитації).

Остаточне рішення з присвоєння особам наукових ступенів та вчених звань ухвалюють заклади освіти, які мають таке право відповідно до отриманих ними ліцензій (з подальшим підтвердженням через процедуру державної акредитації). Держава не несе додаткових фінансових зобов'язань перед особами, які отримали науковий ступінь та/або вчене звання. Всі доплати працівникам системи освіти за наявність в них наукового ступеню та/або вченого звання встановлюються рішенням керівництва окремих закладів освіти в межах наявних коштів.

Заклади освіти мають однакові права фінансової автономії, зокрема самостійно визначають систему та конкретний рівень оплати праці своїх працівників в межах наявних коштів, отриманих від їхніх засновників та від замовників їхніх освітніх і наукових послуг.

 

Які ключові зміни треба зробити для досягнення цього?

Оновити законодавство про освіту відповідно до викладених тут загальних принципів.

Запровадити комплексний тест на здатність отримувати вищу освіту паралельно з ЗНО з окремих предметів.

Надати закладам освіти право фінансової автономії.

Визначити єдині підходи до фінансування освітніх послуг і наукової діяльності в закладах освіти незалежно від їхньої форми власності та підпорядкування.

Розробити і впровадити механізм конкурсного розподілу державного, регіонального та місцевого замовлення на освітні та наукові послуги в закладах професійно-технічної та вищої освіти.

Делегувати функції контролю за дотриманням єдиних правил у сфері освіти окремим органам (якість освітніх послуг – НАЗЯВО, фінансові питання – органи фінансового контролю, контроль за конкурсними процедурами – Антимонопольний комітет, НАЗК), залишивши за МОН функції розробника єдиних правил функціонування системи освіти, замовника освітніх і наукових послуг та засновника закладів освіти загальнодержавної форми власності.

Розірвати формальну залежність між присвоєнням закладами освіти наукових ступенів і вчених звань та фінансовими зобов'язаннями держави перед отримувачами цих ступенів і звань (з відповідними змінами до низки нормативних актів).

 

Які червоні лінії не можна перетинати у цій сфері?