Нещодавно студенти поставили мені таке питання після обговорення Ніцше (у тому числі його «останніх людей» з «Заратустри»). Ось що я їм відповів.
Соціалізм — це ідеологія і політика «соціальної рівності». Але рівність, як зазначив Арістотель в «Політиці» (1301b.28), «буває двоякою: із погляду кількості та якості».
З кількісною рівністю все просто: «всім порівну».
З якісною набагато складніше, бо це рівність пропорції.
Візьмімо приклад, який наводить американська професорка політології Дебора Стоун (Deborah Stone. Policy Paradox: The Art of Political Decision Making). Як правильно поділити торт між учасниками університетської вечірки? Найпростіша відповідь — «всім порівну». Але чи всі вважатимуть це справедливим? Адже учасники вечірки багато в чому нерівні між собою! Хтось має кремезне тіло і добрий апетит; хтось сидить на дієті; хтось взагалі має алергію на солодкий крем; з іншого боку, можливо, професори заслуговують на більший (чи менший?) шматок торту, ніж студенти-першокурсники, а студенти-відмінники — на більший (чи менший?) шматок торту, ніж студенти-двійошники. А якщо навіть так, то наскільки саме більший (чи менший)? (Я дуже спрощую, Стоун наводить набагато більше можливих відмінностей.)
Чи треба враховувати ці відмінності (нерівності) й відбивати їх у відповідних (про)порціях, коли ми ділимо торт?
Відповідь неочевидна, і саме в цьому полягає головна складність. Адже люди, будучи рівними в одному-єдиному вимірі, просто як люди (по «головах»), є нерівними в безлічі різних вимірів, і кожна така нерівність тягне за собою проблему — чи враховувати її під час розподілу суспільних благ?
Коли йдеться про «людей з особливими потребами», пов'язаними зі станом їхнього тілесного здоров'я — майже всі погодяться, що до них потрібне особливе ставлення, не як до всіх інших, і це справедливо; таким людям потрібна «особлива (про)порція».
А коли йдеться про особливо обдарованих — наскільки до них також потрібне особливе ставлення, не як до всіх інших? І якщо навіть так, то наскільки саме «особливо» і як це справедливо виміряти? А якщо ці особливо обдаровані — наприклад, як менеджери — водночас ще й не особливо порядні в реалізації своєї обдарованості за рахунок інших? І таких ускладнень можна навести тисячі.
Тепер нам добре видно, що перехід від кількісної до якісної рівності завжди відкриває скриню Пандори. По-перше, які ознаки нерівності між людьми враховувати під час пропорційного поділу, а які не враховувати? По-друге, як правильно виміряти цю пропорцію, щоб нерівний розподіл шматків торту точно відповідав їй, а не перевищував її чи не применшував — адже в тому і тому разі нерівний розподіл буде явно несправедливим?
Очевидно, що тут немає одного «об'єктивного» рішення, яке задовольнило б усіх. Відповідно, про кожне рішення стосовно кожного виміру нерівності між людьми хтось завжди матиме підстави сказати «це несправедливо!»
Ось чому люди масово захоплюються саме кількісною рівністю.
По-перше, як я вже сказав, «з нею все просто».
По-друге, для тих, кому за принципом пропорційної рівності дісталося менше, поділ на засадах кількісної рівності є покращенням ситуації; натомість для них, кому за принципом пропорційної рівності дісталося більше, поділ на засадах кількісної рівності є погіршенням.
Я почав з того, що соціалізм — це ідеологія і політика «соціальної рівності». Але на практиці під соціальною рівністю часто-густо розуміють лише кількісну рівність, якої для багатьох членів суспільства завжди «надто мало», тоді як соціальної нерівності (за якою насправді ховається проблемна і неочевидна пропорційна не-завжди-рівність) надто багато.
Тому соціалізм завжди був ідеологією «повстання мас» проти надмірного розподілу суспільних благ на засадах якісної рівності (тобто пропорційно до деяких ознак, в яких люди нерівні), що надто грубо порушує вимоги кількісної (а нерідко також і якісної) рівності.
Відповідно, «фірмовою» ознакою соціалізму (принаймні в його масовому розумінні), яка зумовлює водночас і його привабливість (ми виборюємо права «знедолених», тобто несправедливо обділених соціальним «тортом»), і також його небезпеку, є надмірна абсолютизація кількісної рівності.
Саме ця абсолютизація кількісної рівності жахає Ніцше, коли він описує своїх «останніх людей»: адже це, на його погляд, вбиває будь-яке прагнення вищого і неординарного.
Натомість мистецтво пошуку оптимального балансу між якісною та кількісною рівністю насправді вимагає чогось більшого за соціалізм. Наприклад, воно вимагає ще лібералізму і демократії, а вони, своєю чергою, добре працюють тільки в умовах достатньо високого інтелектуального рівня більшості членів суспільства, які обачно користуються своїми ліберальними свободами і розумно використовують механізми демократії. Якщо цього немає — все стає (оманливо) просто: «їм дісталося забагато, нам замало, треба відібрати й наново поділити, щоб всім було порівну».
Наслідки ви знаєте.
