Цей текст складений на підставі тверджень самих же російських політологів, письменників та політиків.
ВЛАДА.
Для того, аби влада в Росії залишалася непорушною, вона повинна викликати не стільки любов, скільки жах та паніку.
Влада в Росії більше не женеться за популярністю. Вона перейшла до іншої тактики: методичного залякування, нагнітання страху та тужливості. Адже якщо народ занадто щасливий, спостерігається ідилія, гармонія та інші гарні речі, для Росії це свідчить в першу чергу про наявність проблеми, що полягає в недостатньо сильному, авторитарному та харизматичному характері влади.
Оптимізм в Росії карається за визначенням. Нереалізовані оптимістичні прогнози чи наміри викликають в російському суспільстві жовчну ненависть та агресію. Російське суспільство, як правило, особливо тішиться підтвердженню найгірших прогнозів, тому що йому «подобається, щоб все було погано». Тому що теза «все погано» є виправданням тому, що «я нічого зробити не можу», а отже нічого робити і не треба.
Російський правлячий режим не припинить війну поки не впаде.
Жодних передумов для його падіння з причини народного невдоволення немає.
Кремль дуже вдало експлуатує простий наратив: так, погано, і режим поганий, і багато чого ще погано, але без мене вам буде ще гірше. На цьому ж наративі грала і радянська влада, і більшість росіян переконані, що з розвалом совка дійсно стало гірше, тому що від росіян несподівано почали вимагати відповідальності, екзистенційного вибору, що миттєво призвело російське суспільство до відчаю.
Для цієї ж більшості росіян повернення у відчай, коли ти прокидаєшся і кажеш до себе, що нічого доброго не відбувається, що гарних новин нема, стало звичним приємним і комфортним фоном.
Росіяни саме тому радо обирають роль песимістів, тому що це легко, і що відповідальності за це жодної.
Найближчим часом російська влада остаточно розвернеться до свого народу «непрезентабельною стороною»: нової хвилі мобілізації не уникнути, репресії і залякування буде посилено, і кожен росіянин на особистому досвіді переконається, що кожна хвилина війни коштує кілька сот мільйонів. Поки що рублів, проте через їх знецінення вже дуже скоро і доларів США. Проте улещувати народ ця влада більше не буде. Кремль остаточно перейшов до методу кнута, і цей метод тільки прискорить події, що наближаються.
Влада в Росії більше не піклується про популярність. Російській владі абсолютно не має потреби рапортувати про жодні перемоги. Адже вона звітує про те, що українці знову розбомбили власні будинки та міста, що Зеленський нюхає кокаїн, що Обама гей. Саме це і пропагується справжніми перемогами російської влади: «тотальне моральне падіння» решти світу. Ця влада більше не потребує зворотнього зв'язку, особливо у воєнний час.
НАСЕЛЕННЯ.
Воєнний час чудово лягає на «скрєпне» протиріччя в свідомості народу: він не дуже любить, коли добре живе. Минулі періоди «гарного життя» російським суспільством сприймаються як сором, дріб'язковість та мало не ганьба. Через це в Росії не люблять Хрущова, адже в народній свідомості він більше звільняв аніж ув'язнював. І коли росіяни порівнюють гноблення за Хрущова та Сталіна, то однозначно засуджують «новочеркаський розстріл» під керівництвом умовно ліберального Хрущова, тоді як те, що робилося за садиста та нелюда Сталіна, в суспільстві вважається нормою.
Умовного держиморду, який в Росії жене робітників на аварійні аврали та нічні зміни, завжди згадуватимуть з любов'ю, тоді як умовного інженера, який створює людям людські умови праці, не тільки не поважатимуть, але й відверто зневажатимуть. Під палкою держиморди росіяни будуть очманіло гнати дикий брак та неліквід, щось відчайдушно рятувати та латати за допомогою крові, поту, гівна і палок, проте у робітника буде відчуття того, що він потрібен, що він справжній герой, і ось це і є реальне життя.
Саме тому війна міцно сидить в російській народній свідомості як найкращий період життя, як головний час, коли «ми вчиняли подвиг і були героями в очах всього світу». Війна була поєднана з тяготами та поневіряннями. Тяготи та поневіряння в російській свідомості сприймаються не просто як норма, а як чеснота та заслуга. «Нехай каміння з неба, нехай будемо їсти траву та пити з калюжі, нехай будемо ходити в драному лахмітті, але Крим наш!»
Проте «Крим наш» без «жерти траву та пити з калюжі» в російській народній свідомості не сприймається. Це для росіян немов автомобіль без коліс. Бо російське суспільство потребує пригнічення, в тому числі як варіант непопулярна війна, на яку завжди потім можна все звалити: «Ну що ж ми могли зробити? І крім того, у нас така доля!»
«Ми все життя страждаємо, бо ми герої», тому прогнозовані економістами наслідки ідіотської поведіники Росії, як от нестачі грошей, закриття приватних підприємств, магазинів і ресторанів, товарного та продуктового дефіциту, втрати роботи, в Росії просто не працюють. В Росії економіка це швидше галузь психології, і чим більше саджатимуть, виганятимуть з роботи, чим більше доведеться «жерти траву і пити з калюж», тим люди почуватимуться «святішими». Бо коли відсутні реальні здобутки, то росіянина в його власних очах гарантовано підноситиме страждання.
Більшість людей старшого покоління, коли перелічують власні здобутки, головним чином перераховують свої страждання. В Росії, окрім страждань, сьогодні практично нічим і втішитися. В світовому розподілі праці Росія посідає місце не лідера, а страждальця. І дуже багато хто в Європі та Америці, між іншим, на підставі цієї ролі говорять про росіян зі співчуттям: погляньте, яка жорстока влада, жодних реальних виборів, прав позбавлені не тільки ЛГБТ, але й суспільство в цілому.
При цьому Захід навряд чи підозрює, що росіяни дуже люблять ситуацію, коли вони не мають прав. Тому що коли у тебе немає жодних прав, то і питати з тебе нічого.
Ба більше: в Росії терпіння оголошено «особливим служінням». І тому росіянам подобається терпіти настільки, що під «терпінням/служіням» вони розуміють свою особливу форму життя.
«Так, це наш хрест, що ми вбиваємо українців. Ми не хочемо, нас нацькували. Нацькували один на одного два слов'янських народи. Ну хто ж нацькував? Звісно, американці. Але ми і надалі згодні нести цей хрест і вбивати українців, тому що ми їх таким чином звільняємо».
Ну як інквізиція свого часу вважала, що спалюючи відьом, вона таким чином звільняє їх від диявола.
РОСІЯ ЦЕ МАНЬЯК, ДЕ ПУТІН ГОЛОВА, А НАРОД — ШИЯ.
Путін стверджує, що він раб на галерах. І він дійсно в певному сенсі раб (чи як хтось стібеться з нього — краб) на галерах. При всій його безмежній владі він не здатен повною мірою насолодитися нічим з того, що встиг нажити. Він не може запросити в свої палаци жодного іноземного лідера та похизуватися «дивись, який у мене палац». Він не може поїхати за кордон до жодного свого друга. Путін у своїй психології ображеного абсолютно щиро переконаний, що Захід його обманював, що в НАТО приманювали, але не взяли, що Росію ніколи не сприймали як рівну, і в решті решт що «нас не люблять».
Як і російський народ, він дуже хоче, щоб його любили. І народ страшенно хоче того ж самого. І живе в стані дихотомії, неначе маньяк, який насправді прагне любові, проте засобів змусити інших себе полюбити, окрім очманілого варварства, насильства та звірств щодо оточуючих, у нього немає.
А ще він переконаний, що поки він ріже жертву, то він бореться з її гріховністю, а не зі своєю. Бо на його думку і жертва, і ті, хто їй співчувають, не люблять його виключно тому, що самі є грішниками.
Всі маньяки неймовірно одинокі люди. Путн весь час торочить про те, що «ми рятуємо Україну» від якихось уявних «нацистів». Що не тільки Україні, а й решті «зіпсованого світу» Росія «несе свою соборність, свою духовність, свою історичну мету».
Але «нас ніхто не любить».
«Нас обдурило НАТО. Нас підступно обдурив Клінтон. Нас обдурив Обама». «Нас» — це Путін і російське суспільство. В одній галері.
Путін вигадав, що нібито НАТО присягнуло не розширюватися на схід, і тепер мироточить гірко-солодкими шмарклями своєї «обідкі» стосовно вигаданого обману, спостерігаючи, як НАТО розширюється, і що там уже Фінляндія, і ось-ось буде Швеція. В його особистій реальності весь світ йому бреше, і навіть Ердоган, який однією рукою зернову угоду протягує, а іншою — видає «азовців» Україні.
У своїй викривленій реальності і Путін, і переважна більшість росіян абсолютно переконані, що весь світ їх ображає. Не вони бомблять Україну, а це «Україна зрадила нас, і тепер змушує бомбити себе, псуючи наш міжнародний імідж».
«Ну чого їм було одразу не здатися?! Чому не поцілувати наші чоботи? Ну це ж так легко та приємно, весь наш народ цілує, і не плюється! Поцілуйте наші чоботи, покажіть нам свою любов, і ми одразу ж дамо вам дешевий газ!»
За спогадами одного генерала КДБ УРСР, фірмовою фішкою саме російських КДБшників часів Андропова стосовно українських дисидентів була така. Викликали в'язня, який втратив лік рокам свого ув'язнення, з камери з речами. Оголошували йому про помилування. Давали зібратися, помитися, перевдягнутися. Виводили до виходу на волю, дозволяли буквально вдихнути повітря ззовні та побачити сонячне світло. І в момент, коли він вже підвів ногу щоб переступити через поріг, раптом по-дружньому, ввічливо, з тисячею вибачень просили на секундочку зайти в кабінет у самого виходу. Мовляв, «невеличка формальність».
Щоб сам зайшов, без примусу. Адже ж він вже вільний. І ось вихід поруч, в парі метрів. І двері напіввідкриті. І стілець поставлений таким чином, аби він сидячи наодинці, без охорони, дивився в щілину напіввідкритих дверей і бачив там навколишній світ, в якому ось-ось опиниться...
А потім ввалитися в кабінет вп'ятьох-шістьох, заломати йому руки, і оголосити, що він засуджений ще до п'яти років позбавлення волі за спробу втечі. І на межі оргазму насолоджуватися реакцією.
