З мого особистого життєвого досвіду.
Одного разу, дуже-дуже давно, так сталося, що нагороду, яка призначалася мені, при чому дуже значну і офіційну для того часу, подій і обставин, і мого тодішнього віку, отримав інший юнак.
Просто тому, що наш новий тодійшній керівник щойно заступив на посаду, і при поданні документів ще не запам'ятав прізвища підлеглих. І переплутав. А назад відіграти вже було запізно.
Хлопчина до подій, за які я мав отримати нагороду, не мав жодного стосунку, не був присутній там фізично, хоча був абсолютно в курсі шо і як.
Проте на урочистостях він вийшов і на очах у всіх спокійно отримав її собі на груди, не кліпнувши оком. Щиро радіючи.
Мій новий керівник потім у мене перепрошував, бідкався, що це саме його помилка в поданні документів.
Але якось я взагалі тоді не парився. Я все одно був задоволеним собою, моє молоде життя було легким і прекрасним, та й досі я абсолютно переконаний, що нічим особливим в тому епізоді не відзначився, хіба що завзятістю махання лопатою в якийсь момент. І взагалі там був не я один, це була командна робота.
Момент...
Минуло багато років. Дуже.
З тим хлопчиною ми перетиналися в житті не раз, стосунки були рівними і приязними. Ніколи не згадували те, що трапилося.
А минулої зими я дізнався, що він загинув на фронті.
Жахливої зими 2022 року.
Він мав реальний бойовий досвід АТО. І минулої зими, у найтемнішу її годину, потрапив на фронт в перших рядах.
Там він здійснив героїчний вчинок, прикривши ціною власного життя відхід свого підрозділу з оточення.
Вчинок, на який я не знаю чи я сам був би здатен в моєму дорослому віці, з моїм теперішнім життєвим вантажем і досвідом.
Я недарма вище виокремив слово «момент».
Бо бути героєм це не процес. Це не титул, не професія і не каста.
Герой — це мить, коли ти приймаєш рішення і здійснюєш вчинок. Вчинок, який має ціну для тебе і наслідки для інших.
Коли людина вирішує вчинити тут і зараз саме як людина, а не інфузорія чи скот. Не віртуально, у власних фантазіях, подумки, не колись у майбутньому, коли більш вдало складуться обставини.
Той хлопчина мені нічого не винен, як і я йому. Ті мої колишні «заслуги» важливі були в той момент в конкретномі місці. Після того життя моє складалося по-різному, були моменти, якими я точно не пишатимуся.
У нього було своє зовсім не просте життя. І от настав його момент, коли він проявив себе справжнім в реальній ситуації. Не відступив. Бо інакше не міг. І тим самим звів нанівець всі попередні свої якісь негаразди, які сьогодні не мають жодного значення.
Для мене він Герой. Справжній. Назавжди залишиться.
Це я все до того, що люди можуть змінюватися і змінюються. Ми передусім робимо висновки про інших, ховаючись за власними упередженнями або чужими вироками. Бо так легше за все собі пояснювати події.
Аж ось ситуація змінюється і проявляє справжню сутність тих, кому ми вже давно склали «визначення».
Згадаймо «правосєків» і колишніх «беркутів», які ще зі свіжими опіками і шрамами після Майдану опинилися плечем до плеча при обороні ДАПу. Вони робили спільну справу, бо так змінилися обставини. Однаково билися, витягали коли треба один одного поранених. Вони зробили власний вибір в нових умовах, відкинувши старий досвід як другорядний.
Як правило, за мирних і стабільних умов ніхто не буває готовий одразу відмовитися від власних упереджень, тобто внутрішніх захисних конструкцій, яких ми вибудовуємо в своєму світогляді.
Але життя завжди славилося тим, з якою легкістю воно час від часу ламало в наших головах спрощувальні «халабуди з гівна і палок» заради чогось головного.
Ці наші «халабуди» чудово вивчив і регулярно намагається поновлювати отой чорний сморід, що тягнеться до нас з російських болот. Але він важкий, і не здатен підніматися вгору.
От не хотілося закінчувати пафосно, та все ж питання: а ми здатні піднятися так, щоб принаймні той сморід до нас перестав діставати?..
Маю надію, що так. Принаймні був конкретно один знайомий мені хлопчина з мільйонів інших, які щодня це доводять власним прикладом.
