Виборці Зеленського, які сьогодні роздратовані реальними результатами свого вибору, вперто барикадуються за абсолютною особистою ненавистю до Порошенка. І чим гірше стає, тим змушені її роздувати до все більш абсурдного масштабу, коли Порошенко з суперечливої особистості перетворюється мало не на Зірку Смерті, в тіні якої навіть Росія стає лише блідою малопомітною плямкою, а Янукович з своєю прокремлівською шоблою взагалі висохлою позаминулорічною жуйкою посеред асфальтованої базарної площі (яку бомжі-совкодрочери час від часу відколупують та намагаються пожувати, в тому числі за гроші каналів Медведчука).

Чим ставатиме гірше, тим більше роздуватимуть та поліруватимуть ненависть до Порошенка, аж поки вона не досягне блиску парадного рояля в Центральній залі Головного Народного Палацу Пояснень Всіх Негараздів України (блиску рояля заздритимуть всі котячі яйця світу, яким ніколи не знати такої ж уваги та пристрасності).

Петро ж Олексійович, який свого часу проголошуючи полум'яні промови та декларуючи наміри здійснити невідворотні революційні зміни, з ефектною прогазовкою викотив Україну з гаража і явив її перед усім світом. Але там же і зупинився, а друзі-пасажири в той же час за спинами натхненного натовпу потихеньку почали відкручувати дорогі їхньому серцю деталі та переносити їх назад в гараж, співвласниками якого вони були і насправді більше нічого не хотіли.

Петро Олексійович врешті-решт залишився один з цілою кабіною ситих друзів, які артистично-стурбованим тоном питали «шо, не їде? странно... то може нехай оті, шо на дворі, підштовхнуть?..»
Ті штовхали. Поки було натхнення, навіть рухалися вперед, не зважаючи на повну кабіну любих друзів і картавого генпрокуйоба, які вітчайдушно навалилася на гальма.
Штовхали зі злістю та матюками, вперто, а в той же час натовпу зєвак та універсальних авторитетних експертів з будь-яких питань «їздили» по вухах спеціально навчені сусіди, які розповідали про те, яка це марна справа, шо «нада пєрєстать стрєлять і толкать», і «давай назад в гараж випйєм за дрюжбу», і «што нам вапщє дєліть».

Ворота на виїзд з сраного гаражного кооперативу вже ось вони, з'явилися за поворотом, але...
Натовп зєвак не витримав і ломанувся зупиняти той парадоксальний рух, бо він явно був не для людей зі слабкими нєрвами.
Пасажири, шо були в кабіні, хутко втекли на завчасно підготвлені позиції, а замість них туди за кермо веселою юрбою набилися розмальовані клоуни з пап'є маше і туалетного паперу.
Рештки ж кузова, примовляючи «хужє нє будіт», ззовні почали остаточно розкручувати і тягнути хто куди здатен.

Одного разу в середині 90-х ми з друзями намагалися розпочати співробітництво з експериментальним молокозаводом в Київській області. Співробітництво мало заключатися в установці з нашого боку пакувального обладнання, яке б фасувало продукцію підприємства в яскраву та якісну упаковку замість страшної радянської.
Так ось там ми побачили тоді у дворі дерев'яні контейнери з надписами англійською. Вони декілька років гнили під відкритим небом разом з тим, що було в них запаковане. На моє запитання що там, директор заводу відповів, що це повністю автоматична пакувальна лінія, привезена з Данії наприкінці 80-х років, і окрім неї ще спеціальне європейське обладнання для вирощування молочної мікробіології, яке «здатне було робити дива в промислових масштабах». Він пояснив, шо просто нікому до нього нема жодного діла, і як його встановлювати та запускати ані спеціалістів, ані бажаючих нема.

Сьогодні цього заводу давно не існує. Його майно врешті решт проїли, а те, що не змогли проїсти, згнило разом з тим датським обладнанням. На місці пов'язаного з ним інституту в Києві, який розробляв молокопродукти, сьогодні височіє велетенський житловий комплекс.

Так ось мені постійно здається, що справжня Україна отак стоїть нерозпакована, і до неї нікому немає діла, бо вона ментально чужа і незрозуміла більшості аборигенів, які від її радянського, зробленого в Кремлі симулякра відкручують і крадуть останні деталі та вузли, шоб порізати їх на олів'є і з'їсти.