В Україні циркулюють дві популярні тези «Україна не Росія» та «Україна це Європа», проте невідомо взагалі якою має бути існування «України як України» поза радянськими/російськими стереотипами.
У більшості розвинених країн є так звана особлива «фішка»і. Ця «фішка» — це такий собі унікальний смисловий код для ідентифікації в світовій системі координат.
Наприклад, даруйте за певний примітивізм, США – «країна можливостей» та «фінансово-економічний хребет цивілізації». Ізраїль – «прихисток та укриття для всіх євреїв світу». Швейцарія – то вкрай консервативна в плані змін «країна-фортеця» та «країна-сейф». Британія – «фінансово-економічний центр Старого світу» (можу бути неправий, це я лише для прикладу). Те ж саме стосується Франції, Німеччини, Японії, Австралії, Китаю: всі ці країни розробили та дбайливо підтримують свій уникальний «відбиток» на мапі цивілізації.
Вибачте, а що ж в цьому сенсі з себе являє Україна? В чому наша так звана «фішка»? Ще років 20-25 тому британці при слові «Юкрейн» перепитували «як-як?.. Бахрейн?
То що ж ми маємо в якості специфічних ознак? Сільське господарство з працьовитими людьми, готовими багато працюватими за копійки? Корисні копалини та ліс з мінімумом доданої вартості? Тобто примітивна експлуатація наявних людських та природних ресурсів — це що, самовстановлена межа наших власних можливостей? А може взагалі обмежилися б лише борщем, варениками та козаками в шароварах? Так оно більшість країн Африки добре відомі тим ж самим.
Світ сьогодні вражений відкриттям, що українці – це завзяті та круті воїни. Та чи достатньо цього для майбутнього в сучасному світі?
На поточному етапі розвитку людства наявність власної „фішки“ є критично важливим надбанням для майбунього країни в цивілізованому світі, оскільки допомагає визначити власне місце в глобальній системі обороту та розподілу матеріальних ресурсів.
Від формули „фішки“ країни вибудовується її внутрішня самоорганізація, взаємодія зі світом та отримання ролі в структурному механізмі цивілізації. Це ніби кваліфікація та скіли учасника спільности, які дозволяють йому за рахунок власних умінь та навичок як самому отримувати переваги та ресурси для особистого розвитку, так і підвищувати якість свого внеску в загальний добробут.
Ні, це не історичне походження і не глибина коренів. Це не національна кухня, не етнічний одяг, не гопак з шароварами, і навіть не наші міфи про себе як сподкоємців Київської Русі чи як найпрацелюбніших хліборобів. Прив'язки до подібних елементів насправді є не більше, ніж декором, здебільшого позбавленим сьогодні практичного сенсу.
Справді важливим є те, чим і ким країна та її суспільство є тут і зараз, і чим ця країна та суспільство тут і зараз можуть докластися до світової економіки та культури, не підсідаючи на дотації, а посиливши табір „сильних“ в екзистенційному протистоянні упоротій „корпорації лузерів“.
І тут починається найскладніше. Бо історично Україна змушена була існувати в пекельному колі рефлексій на безперервні криваві російські спроби нас задавити та знищити. І кожного разу, відбившись, Україна похапцем зализувала власні рани, намагаючись якомога швидше відхекатися і набратися сил перед наступною кривавою навалою.
Бо коли на твоїй шиї більшість часу теліпається накинутий їбанутим на всю голову сусідом-маніяком зашморг, то єдиним завданням твого існування є не цивілізований особистий розвиток та самоідентифікація, а постійна та виснажлива боротьба за власне життя.
Кривава кількасотрічна історія „взаємовідносин“ України та Росії, в ході якої Росія в середньому щоп'ять років атакувала нас тим чи іншим чином просто через сам факт нашого існування, досі не залишала нам шансів піднятися до більш складного рівня самоідентифікації. В цій безперервній бійні за виживання ми завжди були настільки густо перемазані вже не розбери чиїми кров'ю та кишками, не встигаючи в коротких перервах між сутичками їх з себе як слід змивати, що це дозволяло Росії всім навкруги заявляти, буцімто „пасматрітє: вєдь мєжду намі нікакой разніци нєт, ми адіннарот“.
Тоді як головним гаслом українців на адресу росіян досі залишається „від'їбіться від нас“, а звернення до світу стало „заберіть нас до себе за будь-яку ціну“.
І все. Наразі більше нічого.
Знаєте, я з острахом чекаю на завершення війни після перемоги. Бо з фронту повернуться люди, які самовіддано билися заради того, аби наша країна мала майбутнє. Їхній бойовий дух та безпрецедентна хоробрість тримаються впевненістю в цінності того, що вони захищають. І вони впевнені, що захищають не просто своїх дітей та свої сім'ї.
Сьогодні Армія б'ється за МАЙБУТНЄ.
І що вони побачать, повернувшись?.. Те ж саме, що і вчора?..
Поясню чому „те, що вчора“. Наші воїни на фронті своїми тілами фізично затуляють тил від чергового вимазування його не розбери чиїми кров'ю та кишками, щоб Росія більше не мала змоги заявляти про „нєт нікакой разніци“ щодо наших дітей.
Наші воїни хочуть, щоб в тилу стала нарешті видною „разніца“.
Але що відбувається в тилу? Кипить робота? Чи генерує хтось в тилу елементи власної „фішки“ майбутнього аби нарешті стати зрозумілими цивілізованому світові і долучитися до нього?
А в тилу, вже вибачте мені на черговому спрощенні, інфопростір радо відкритий „харошим рускім“, які „протів вайни“, проте не дуже готові відповісти на питання „чєй Крим“. І в цьому ж тилу і досі не вичищені гнилі калюжі стереотипів радянсько-російського минулого.
Улюблений вождь росіян Путін за 20 років царювання примудрився остаточно добити залишки імперського проєкту, врешті-решт таки облупив свою країну від нашарувань цивілізації, дошкрібши її до того самого ординського ядра. Вчергове в історії Росія обрала найтупіші рішення, і з величезним задоволенням гепнулася назад в свій комфортний середньовічний авторитаризм, зробивши побутовий нацизм соціальною нормою свого бидлонаселення.
„Харошиє рускіє“ на фоні цього прагнуть зробити з України такий собі „відстійник“, в якому/за рахунок якого вони б хотіли сховатися, і в комфорті, „серед своїх“ пересидіти „смуту“.
За рахунок України вони планують знову відбудовувати „прєкрасную Россію будущєво“. Просто зроблять тепер саме Україну її новою базою, сподіваючись, що українці будуть для них гасити внутрішньоросійські етнічні конфлікти. Ага.
Я все частіше і частіше натикаюся на їхні цілком серйозні теревені, що мовляв Україна не зможе повноцінно вписатися в європейську цивілізацію, бо є для Європи насправді чужою, а отже після падіння режиму Путіна наша країна має приєднати (!!!) до себе Білорусь та рештки Московії (варіант – „об'єднатися на нових демократичних засадах“), після чого власними збройними силами задавити повстання в національних суб'єктах колишньої „федерації“, створивши на „об'єднаних територіях“ нову „русскую цивілізацію“.
Я не жартую.
Чому так вони вважають? Бо досі перебувають під впливом власних імперативних переконань у „російськості“ окремих регіонів України, а отже мовляв Україна не здатна існувати як унітарна держава, і буцімто нам доведеться „трансформуватися в державне утворення з т.зв. адаптивним/плаваючим центром“.
Тобто вони навіть під час війни вважають себе в повному праві нам вказувати що робити після війни.
В цей же час місцеві корисні ідіоти/латентні совкодрочери типу Арестовіча та перефарбовані розкручені шмари з медведчуківських/ригівських медіа залюбки забезпечують їм платформи для дискусій типу „как нам обустроїть Україну“. Не більше і не менше.
А знаєте, чому це все відбувається?
Бо Україна досі сама собі не здатна скласти власний код ідентифікації для цивілізованого світу. Де, напиклад, комплекс „армія, мова, віра“ — це безперечно вкрай важливо на внутрішньому контурі, забезпечуючи внутрішній імунітет, але на зовнішньому контурі це лише шум вітру.
Після перемоги, не здамавши внутрішні стереотипи, згідно з якими ми варті виключно ролі такого собі „відстійника“ та „сховища“ для „хороших російських“ сенсів, на які ми змушені оглядатися за відсутності власних, ми ризикуємо отримати „повітряну яму“, коли нашим крилам раптом більше не буде на що спиратися.
Цього не можна допустити. Необхідно не лише фокусуватися на рефлективному, тобто пасивному обговоренні поточних подій, але вже сьогодні піднімати дискусію щодо розробки комплексу власної самоідентифікації в глобальному, а не локальному/регіональному плані. Вивчати правила цивілізаційної взаємодії та шукати там власне місце.
Ми маємо самі себе заново чесно оцінити. Ми маємо відчепитися від свинцевих радянських стереотипів про самих себе. Після відновлення контролю над власною територією ми зобов'язані фактично перезаснувати власну державу відповідно до сучасних вимог індустріального розвитку. І залучати до цього процесу потрібно максимально широкі верстви суспільства, більшість якого доведеться заново ВЧИТИ ДУМАТИ та ОРІЄНТУВАТИСЯ в нових умовах буквально з нуля. І так, образно кажучи, ламаючи свідомість багатьох співгромадян через коліно.
Долати шалений опір та невдоволення, бо нікому не подобається мінятися. Армія прикриває нас, сплачуючи величезну ціну, щоб ми мали шанс.
Інакше з пекельного кола ми не вирвемося і цього разу.
