Європейські оглядачі аналізують стан справ в українсько-російській війні і стверджують, що навіть попри події цього року Захід досі в повній мірі не зробив належнх висновків.

На думку деяких західних експертів, санкції не досягли своєї стратегічної мети, все ще не позбавивши Путіна ресурсів для ведення війни в довгу.

«Найскладніше сьогодні для Заходу — це побороти майже підліткове бажання вже зараз святкувати перемогу України у війні. Попри єднання цивілізованого світу в солідарності з Україною, необхідно набратися сміливості і подивитися в очі неприємній правді: західні санкції не змогли досягнути своєї стратегічної мети – позбавлення Путіна ресурсів для веденення тривалої війни.»

«Китай почав приховано підтримувати Росію. Перетворення Білорусі на повноцінний полігон та військову базу для російських військ перебуває на завершальній стадії. Санкції США проти Китаю та скандальний взит Ненсі пелосі в Тайвань лише підштовхнули Китай до тісніших відносин з Росією. Одночасно і клин вбиваючи між ними, і підштовхуючи їх санкціями одну до одної – таким чином Захід множить на нуль власні зусилля.»

Аналітики звертають увагу на небажаний побічний ефект від санкцій у вигляді фрагментації міжнародних енергетичного та товарного ринків. Результатом цього стало зростання інфляції, яка вдарила по тій частині західного суспільства, що живе на межі бідності або нижче від неї. А економічні наслідки, як відомо, тягнуть за собою наслідки політичні. І це в ситуації, коли підтримка України стане однією з головних тем виборчої кампанії, особливо в США, де у 2024 році відбудуться президентські вибори.

«Західні військові експерти протягом року грішили невірними прогнозами майже з кожного аспекту цієї війни. Перед війною і на самому її початку більшість з них у своїх прогнозах були абсолютно переконані у вирішальній військовій могутності Путіна. А вже сьогодні чи не найбільша їх помилка полягає в оцінці швидкості, з якою Україна переможе Росію. В березні, одразу після відбиття Україною атак Росії на Київ та кілька північних регіонів України, кілька західних поважних генералів у відставці стверджували, що Україна переможе Росію протягом двох-трьох тижнів. Коли ж Україна в Листопаді повернула собі Херсон, то переможні реляції стали практично імперативними.»

Багатьох вражає те, з якою стійкістю українська енергосистема опирається ворожим ударам по своїй інфраструктурі. Разом з не завжди обгрунтованими висновками військових експертів, це теж створює для західного глядача скоріш захоплюючий екшен, особливо після останнього удару, коли Росії вдалося пошкодити не тільки електромережі, а й водопостачання. І те, що Україна шляхом докладання надзусиль дала собі раду протягом кількох днів (маючи загалом грандіозні проблеми з генерацією та енергомережами), так само створює на Заході помилкове враження «легкості» сюжету. В цьому «сюжеті» також яскраво описують тенденцію зростання стійкості ППО України внаслідок нарощування Заходом поставок сучасних систем протиповітряної оборони. Це складає у західного глядача враження «легкої перемоги» на дивані.

Західні оглядачі вважають малоймовірним, що Росія досягне своїх військових цілей. Але так само вони не впевнені чи вдасться Україні отримати перемогу в тому форматі, до якого вона сьогодні прагне, а саме повернути собі всі свої захоплені Росією території в межах міжнародно визнаних кордонів станом на 1991 рік. Наразі вони підійшли до висновку, що жодна з сторін досі не отримала на полі бою настільки переконливої переваги, щоб війна закінчилася у 2023 році. А після 2024 року військова підтримка України великою мірою залежатиме від результатів президентських виборів у США.

Дехто висловлює очікування, що адміністрація Байдена, за активної участі Франції та Німеччини, прагнутиме дипломатичного врегулювання конфлікту. Несподівані скандальні висловлювання Макрона щодо необхідності надання Росії якихось гарантій, окремі неоднозначні репліки від деяких офіційних спікерів Білого Дому викликають бурхливе обурення саме тому, що час для мирного врегулювання ще не настав. Але якщо мирне рішення і буде знайдене, багато хто на Заході буде розчарований. Особливо розчарування може чекати на тих, хто вважає, що стратегічною метою Заходу має бути зміна режиму в Росії.

Також висловлюються думки, що з точки зору франко-німецьких інтересів ідеальним рішенням може бути повернення ситуації станом на 23 лютого 2022 року. Мовляв, Заходу буде вигідним втримати Росію в «нокдауні», а не в «нокауті». Тоді, мовляв, вже не йтиметься про повернення часів сумнозвісних німецько-російських відносин за «моделлю Шрьодера-Меркель», оскільки труби Північного потоку зруйновані, а відновлення цього проєкту малоймовірно.

Відповідно до цієї логіки, нокдаун, а не нокаут Росії потрібен Заходу для втримання балансу і зменшення залежності Євросоюзу від Китаю. Захід наразі змушений шукати замість ефективних ланцюгів поставок надійні, а сьогодні це не одне й те ж саме. І тому деякі спікери починають обережно нагадувати, що «протилежність чорному – не білий, а будь-який „не чорний“», і що «протилежність німецькому „неомеркантилізму“ це не обов'язково ізоляціонізм», а щось «помірно-компромісне».

Ну і ще кілька тез. Починають обережно звучати зауваження, що незважаючи на те, що найгучнішими голосами в Європі під час війни є голоси англомовних спікерів зі Східної та Північної Європи, головний консенсус в ЄС мовляв залежить від позиції Франції та Німеччини, які є справжніми центрами тяжіння на континенті. І що криза, викликана війною, відновлює ланцюжки стосунків між ними попри протиріччя. І що головне, що їх об'єднує при формуванні пріоритетів, на відміну від східноєвропейців, це наявність «стратегічних інтересів в Євразії».

Від себе.

Такі тенденції означають вперте, навіть попри те, що трапилося протягом поточного року, бажання в деяких колах продовжувати сприймати Росію договороспроможною, а кремлівський режим – здатним до ухвалення прагматичних рішень. Це такий собі голос чергового умовного «розумника-спрощенця», який вірить в якусь власну особливу прагматичність, що дозволить йому домовитися будь з ким. Насправді це таке собі вперто-підліткове небажання приймати реальність того, що саме представляють собою теперішня Росія і кремлівський режим.

Це чергове нагадування про те, що тактичні успіхи України на полях боїв – це подолана, важка, проте лише частина шляху в цій війні, інформаційна складова якої стає практично настільки ж важливою, як і військова.