Оці всі неоковирні перформанси з виконанням державного Гімну України на Дні Незалежності минулого року, інші дурні «інсталяції», а тепер ще й незбагненна штурмівщина з великим Гербом, коли вперто протягується саме той його варіант, що містить купу найтупіших геральдичних помилок, пояснюються природнім процесом поступового розв'язання екзистенційної кризи тієї частини українського суспільства, що ще недавно стогнала за совком.
Гарна новина: вони головним чином нарешті самовизначились на користь України.
Проблемна частина: вони все ще намагаються підлаштувати Україну під свої змарнілі стереотипи, проте вже як свою безальтернативну домівку. І все ще за інерцією тягнуть до неї звичний їм побутовий хлам, проте більш спокійно ставляться до необхідності від нього відмовитися
Ну майже спокійно.
І якщо занадто не тиснути, то вони, як не дивно, самі дають собі з цим раду.
Але і герб, і перформанси — це, в сухому залишку, позитивна ознака адаптації частини суспільства до нових для нього умов. Намагання стати справжньою частиною України, намагання зробити Гімн і Герб своїми також.
Не почуватися чужими.
Дуже прошу сприймати ці метаморфози мудро, як би важко це не було.
Люди різні. Частина наразі тільки почала провітрювати голову від російсько-радянських стереотипів.
Найгірше і найдурніше, що можна зробити в цьому процесі, це зводити з ними рахунки або відштовхувати образами.
Це двосторонній зустрічний рух неоднорідного суспільства, яке століттями перебувало під впливами ворогуючих між собою центрів.
Ніщо не робиться за одну мить.
Дуже хочу, аби мудрим вистачило мудрості не зруйнувати позитивний рух емоційними дурницями.
