Як то кажуть, «захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи величність арійської раси», вважаю за необхідне повідомити про таке.
Те, що ми сьогодні дізнаємося про українське суспільство, про його набір стереотипів, кліше і «менталітет», це НЕ вирок, як вже дехто у відчаї намагається репетувати.
Це нарешті реальність.
Ми нарешті до неї дошкреблися крізь лушпиння шароварщини та міфів про «мудрий та працьовитий нарід».
З точки зору сильного суспільства це шанс: на тлі війни побачивши симптоматику і прослідкувавши причини (вони теж на поверхні, бо глибина тим причинам — якихось 70 років радянського минулого), розробити тактику і стратегію лікування та одужання.
Та не так все просто.
Жодна «диджиталізація» не вилікує проросійських і прорадянських ланок «днк», присутніх у пасивно-агресивної більшості, яка тупо не пам'ятає хто вона за походженням.
Так, ця більшість не сперечається, що Росія сьогодні ворог, який реально вбиває. Майже. Але ця ж більшість, включно з новообраним нею главою держави, на підсвідомості вітчайдушно тяжіє до відновлення спільного з Росією гуманітарного простору, про якій їй постійно нагадують і телевізор з Інтернетом, і майонезні жахи колишньої комунальної кухні, і параметри типового житла, і поділ автотранспорту на «машини» та «іномарки», і практично незмінний комплект свят, а також безліч інших залізобетонних поведінкових стереотипів.
Цій більшості ідеально «заходять» навіть меседжі про певну «виправданість» російської агресії, і треба віддати належне тому, як ювелірно ці меседжі відкалібровані під вуха фокус груп, до яких належать навіть окремі члени спілок ветеранів АТО та ООС. Не кажучи вже про кар'єрних протирачів штанів — деяких ахвіцєров з Міноборони, як ми нещодавно почули.
Україна не наповнює своїми смислами власний гуманітарний простір. Точніше, ніяк не вийде за рамки відведеної для неї радянської ніші. Просто не звикла до такої необхідності, як до здорового первісного інстинкту, що перетворився на рудимент.
Наповнення власним змістом — це не повторення нескінченних мантр про те, як ми страждали, і не про те, як нас хтось винаймав, і ми для когось щось зробили, або під чиїмись прапорами когось перемогли.
Власний зміст — робити щось для себе і про себе для власного завтра, створюючи фундамент для зростання власної конкурентоздатності, при чому не серед слабаків чи совків, а орієнтуватися на конкуренцію з СИЛЬНИМИ.
Власний зміст починається з перемог і здобутків у власних інтересах, заради власного майбутнього, від власного імені та під власним прапором.
Забагато «власного» у себе вдома не буває.
Найцінніша конкуренція — не з потворними гниючими в агонії маніяками типу Росії, бо «конкуренція» з нею має полягати виключно в ізоляції та нейтралізації продуктів іі гниття, а справді сильними країнами та економіками.
І чим далі ми чекатимемо на месію, сидячи в радянській стереотипній ніші, тим більше роботи попереду. Бо вижити, стрибаючи через природні етапи розвитку суспільства, ще не вдалося нікому.
