Анн Епплбаум, The Atlantic
Колишній президент, навіть перебуваючи поза офісом, продовжує диктувати американську політику.
Майже пів року минуло відтоді, коли Білий дім звернувся до Конгресу щодо голосування за черговий пакет американської допомоги для України. З того часу зазнали невдачі як мінімум три законодавчі спроби надати українській армії зброю, амуніцію та іншу допомогу.
Кевін МакКарті, колишній спікер Конгресу, мав забезпечити успішне голосування за виділення коштів. Проте, намагаючись зробити це, він втратив посаду.
Сенат узгодив компромісне рішення щодо кордону (включно з комплексом невідкладних заходів, запропонованих американськими прикордонниками), яке мало прокласти шлях до надання допомоги Україні. Проте сенатори-республіканці, які спочатку підтримували ці зусилля, несподівано змінили свою думку та заблокували документ.
Зрештою, Сенат проголосував інший законопроєкт, до якого були включена допомога Україні, Ізраїлю, Тайваню та цивільному населенню Гази, і відправив його до Конгресу. Проте, аби уникнути винесення цього документа на голосування, чинний Спікер Конгресу Майк Джонсон відправив конгресменів на двотижневі канікули. Законопроєкт досі так і перебуває в підвішеному стані. Більшість Конгресу готова проголосувати «за», і зробить це, як тільки законопроєкт надійде на розгляд. Джонсон відчайдушно маневрує аби цього не сталося.
Можливо, надзвичайність поточних подій важко зрозуміти, перебуваючи всередині США, де за вашу увагу змагаються одночасно стільки різноманітних тем. Але зовні – чи то у Варшаві, де я час від часу проживаю, чи то у Мюнхені, де я минулого місяця відвідала головну щорічну безпекову конференцію, чи в Лондоні, Берліні та інших столицях країн-союзників ніхто не має сумнівів, що цей момент є безпрецедентним. Дональд Трамп, який не є президентом, використовує республіканську меншість для блокування допомоги Україні, підриву міжнародної політики чинного президента та послаблення міжнародного впливу і довіри до США як до країни.
Для зовнішніх спостерігачів ця американська реальність виглядає такою, що межує з божевіллям. З нею неможливо змиритися та адаптуватися до неї. Того тижня, коли зазнав поразки компроміс щодо кордону, я випадково зустріла європейського високопосадовця, який перебував з візитом у Вашингтоні. Він спитав мене, чи усвідомлюють республіканці-конгресмени, що перемога росії над Україною дискредитує США, послабить американські зв'язки в Європі та Азії, посилить Китай, надихне Іран та підвищить імовірність нападу на Південну Корею і Тайвань.
«ВОНИ ЩО, ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ?!»
Я відповіла «Так, вони це розуміють». Особисто Джонсон в лютому 2022 року заявив, що невдала відповідь на адресу росії за вторгнення в Україну «посилить інших диктаторів, інших терористів та тиранів світу … якщо вони побачать, що Америка слабка або неготова до рішучих дій, це спричинить значно більш розгалужене розростання агресії». Проте наразі спікер настільки переляканий Трампом, що йому просто плювати. Або, можливо, наляканий він перспективою втрати крісла і не може собі дозволити дбати про щось інше. Мій європейський знайомий похитав головою не тому, що мені не повірив, а тому, що це було важко чути.
З тих пір в Мюнхені та інших містах я мала кілька подібних бесід з багатьма європейцями та американцями. Вони усвідомлюють, що республіканська меншість блокує ці кошти на користь Трампа. Вони бачили, як спочатку МакКарті, а потім Джонсон особисто літали до Мар-А-Лаго за отриманням вказівок. Вони знають, що сенатор Ліндсі Грем, провідний гість щорічної Мюнхенської конференції протягом останніх десятиліть, після особистої розмови з Трампом різко змінив свою позицію. Вони бачать, як Трамп-молодший жорстко та системно атакує кожного, хто голосує за допомогу Україні, а отже побоюються стати черговою мішенню. Син екс-президента заявляє про необхідність повністю позбавити Україну будь-якої допомоги, бо це мовляв єдиний спосіб всадити українців за стіл перемовин. Іншими словами, це єдиний спосіб нанести поразку Україні.
Багато хто також усвідомлює, що Трампа набагато менше турбує вирішення питання кордону, проєкт якого він змусив Сенат відкинути, ніж нанесення якомога більшої шкоди Україні. Авжеж він знає, як і всі інші, що українці мають дефіцит боєприпасів. Так само він знає, що станом на зараз ніхто, окрім США, не здатен вирішити цю проблему. Навіть беручи до уваги те, що європейські країни наразі надають Україні колективну фінансову допомогу в більшому об'ємі, ніж Штати (і цифра зростає), їхня оборонна промисловість поки що не здатна повністю забезпечити потреби української армії. Судячи з розвитку подій, до кінця поточного року європейська промисловість нарешті зможе наростити виробництво до такого рівня, щоб надати Україні шанс перемогти у війні, та все ж протягом наступних 9 місяців американська допомога залишатиметься критично важливою.
Але Трамп вимагає від Конгресу блокувати допомогу. Чому? Цю частину ніхто не може зрозуміти. На відміну від свого сина, Трамп говорить про Україну вкрай рідко, адже те, що озвучує Трамп-молодший, є вкрай непопулярним. Більшість американців не хочуть перемоги росії.
Доволі часто мотиви Трампа характеризують як «ізоляціоністські», проте це не зовсім вірно. Ізоляціоністами минулого були такі фігури, як сенатор Роберт Тафт, син американського президента та онук американського «військового секретаря». Тафт, відданий член Республіканської партії, протестував проти втручання США в Другу світову війну, оскільки, за його словами, «ця занадто амбіційна зовнішня політика може зруйнувати нашу армію та поставити під загрозу права та свободи американського народу». Але Трампу плювати на армію. Він неодноразово публічно ображав та зневажав американських військових, називаючи їх «сосунками» та «лузерами». Неможливо також уявити, що він бодай якось переймається «загрозами для прав та свобод американського народу», враховуючи його намагання зламати об коліно американську виборчу систему, та розуміючи, що він гарантовано спробує зробити це ще раз.
Трамп та його оточення абсолютно точно не є ізоляціоністами в традиційному сенсі. Ізоляціоністи прагнуть від'єднатися від світу. Трамп хоче залишатися з'єднаним зі світом, але на його власних умовах. Трамп неодноразово заявляв, що він прагне «угоди» з Путіним, яка має означати наступне: Україна має бути або розчленованою, або програти війну, і кожен з цих варіантів Трамп оберне собі на користь. Дехто висловлює припущення, що Трамп бажає повернути росію назад на світовий нафтовий ринок, і розраховує щось отримати за це. Але якщо це пояснення може здатися занадто складним, то серед інших мотивів Трампа може бути просто бажання помсти особисто президенту Байдену, або він сподівається, що Путін допоможе йому виграти цьогорічні президентські вибори. Злам російськими хакерами поштового серверу Національного Демократичного комітету дуже допомогло Трампу у предвиборчій кампанії 2016 року, і він може розраховувати на повторення чогось подібного і цього разу.
Трамп вже поводиться в стилі обожнюваних ним автократів, просуваючи транзакційну політику, що глибоко послабить Сполучені Штати. Але йому байдуже. Ліз Чейні, одна з республіканок, яка розуміє важливість моменту, так описує що саме поставлене на карту: «Ми перебуваємо в поворотному моменті не лише як нація, а й як весь світ». Оскільки США більше не є гарантом безпеки для Європи, і оскільки США втратили довіру в Азії, то багато країн почнуть віддалятися, укладаючи свої власні угоди з Росією та Китаєм. Інші почнуть шукати свого власного ядерного щита. Європейські та інші компанії, які сьогодні вкладають багатомільярдні інвестиції в енергетику та оборонний сектор США, почнуть укладати інші контракти. Сполучені Штати втратять домуніючу роль в демократичному світі, яку вони мали з 1945 року.
Все це може статися навіть якщо Трамп не переможе. Станом на зараз, навіть якщо він ніколи не повернеться до головного крісла в Білому Домі, він вже диктує американську зовнішню політику, змінюючи сприйняття США у світі. Навіть якщо фінансування для України врешті решт буде проголосовано, шкода, завдана Трампом для міжнародних відносин США вже стала реальністю. Антон Хофрайтер, депутат німецького парламенту, сказав мені під час зустрічі в Мюнхені, що одного дня може так статися, коли страхи Європи будуть стосуватися вже трьох автократій: Китаю, Росії та Сполучених Штатів. Після його слів вже була моя черга похитати головою. Не тому, що я йому не повірила, а тому, що це було дуже важко чути.
Переклад Олексія Нестеренка.
