Перефразовуючи Чекалкіна, Україна — це немов якийсь дивовижний біатлоніст, який з усіх сил, стираючи ноги і руки в кров, викладається на дистанції, приходить до вогневого рубежу, займає позицію, цілиться, а потім раптом починає стріляти по горобцях, по деревах, по снігу, КУДИ ЗАВГОДНО, блядь, окрім встановлених за правилами мішеней.
Мішеней, які для нього його ж тренери, уболівальники, і вже навіть просто сторонні перехожі окреслили яскравими вказниками, стрілочками, рамочками, підсвітили лампочками, розстелили вишитий теплий килимок і підклали подушечку, щоб було зручно, написали таблички «СТРІЛЯТИ СЮДИ, СЮДИ І СЮДИ», розвісили шторки по боках, аби ніщо не відволікало, і навіть розставили на видному місцв призи, які він отримає БОДАЙ РАЗ вистріливши туди, куди треба...
А воно, стомлене, отупіле та дезорієнтоване, починає ошелешено лупити з гвинтівки куди завгодно, аж поки не скінчається боєзапас, після чого підводиться, розчаровано дивиться на гвинтівку, на лижі, на мішень, на призи, потім кричить вболівальникам і тренерам, що це вони винуваті, і...
Тікає на чергове штрафне коло.
СТРАЖДАТИ.
Вибачте, якщо когось зачепило.
