Дискутували ми про те як варто жити в світі цьому

Гадали ми куди ідем і в чому зміст

Та все змінилося навколо і можна жити по-новому

Якщо ми прагнем перейти життєвий міст

 

Ми ходимо так тонко на межі

Ми сумніваємося що із цим робити

За перспективу в нас вагомі рубежі

Й жевріючі думки: жити чи горіти?

 

Ми докучаєм почуттям вини собі

Ми обрізаєм собі крила

Ми гинем в безпідставній боротьбі

Не усвідомлюючи в чому наша сила

 

Ми мов повисли між двома містами

У них є прірва ніби між двома світами

Ми оглядаємось назад шукаючи уламки

Не помічаючи, що вони — лише останки

 

Ми кажем жити треба майбуттям

І що нема від того вороття

Але у той же час сама душа на граблі стала

Життя, що часто опікає вогнепалом

 

Це в безпорадності очікувати мить

Коли настане знов тепло

А може за вікном усе от так шумить

Бо це є знак того, що вже розбите скло

 

Стабільнісь внутрішня важка турбота

Її порушує, то мить, то слово

Не встигнеш зрозуміти як уже скорбота

І думка, що живем ми помилково

 

Щодня весь світ в нас під ногами

Та ми лінуємося з ліжка встати

Обплетені самі собою ж ланцюгами

Самообтяжені пустим очікуванням «страти»

 

Шукаєм кольорів ми у життєвій сіроті

Помислюєм навіщо і що із цим робити

І страх є залишитись в життєвій дрімоті

У тонкощах вагань: творити чи розбити?

 

Наш час летить і тануть варіанти

Ми можеш зупинитись лиш на мить

І зрозуміти, що ми не долі арештанти

Що не дарма навколо все гудить

 

Буває важко передати суть

Буває важко різкості позбутись

Не полишає думка — люди йдуть

І страх всесильний – розминутись

 

Навколо завжди є подразники життя

Вони дестабілізують майбуття

Вони — це подихи у спину

Вони — це тіні поруч без спочину

Вони не розуміють що таке міцна довіра

Для них життя не є мистецтвом ювеліра

 

Пробачте нам за брак душевних сил

Пробачте нам, що сповнені журбою

Пробачте нам політ без крил

Пробачте нам, що ми не є весною

 

«Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я кажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна». (Л. Костенко)

А як уже запльована вона, то залишається лиш тліти

Літаючи в пустотах й небесах не знаючи куди себе подіти

 

Не розпиляй на нас ти злості краплі

Вони жевріють в нас без перестану

Не варті ми життєвої догани