Дискутували ми про те як варто жити в світі цьому
Гадали ми куди ідем і в чому зміст
Та все змінилося навколо і можна жити по-новому
Якщо ми прагнем перейти життєвий міст
Ми ходимо так тонко на межі
Ми сумніваємося що із цим робити
За перспективу в нас вагомі рубежі
Й жевріючі думки: жити чи горіти?
Ми докучаєм почуттям вини собі
Ми обрізаєм собі крила
Ми гинем в безпідставній боротьбі
Не усвідомлюючи в чому наша сила
Ми мов повисли між двома містами
У них є прірва ніби між двома світами
Ми оглядаємось назад шукаючи уламки
Не помічаючи, що вони — лише останки
Ми кажем жити треба майбуттям
І що нема від того вороття
Але у той же час сама душа на граблі стала
Життя, що часто опікає вогнепалом
Це в безпорадності очікувати мить
Коли настане знов тепло
А може за вікном усе от так шумить
Бо це є знак того, що вже розбите скло
Стабільнісь внутрішня важка турбота
Її порушує, то мить, то слово
Не встигнеш зрозуміти як уже скорбота
І думка, що живем ми помилково
Щодня весь світ в нас під ногами
Та ми лінуємося з ліжка встати
Обплетені самі собою ж ланцюгами
Самообтяжені пустим очікуванням «страти»
Шукаєм кольорів ми у життєвій сіроті
Помислюєм навіщо і що із цим робити
І страх є залишитись в життєвій дрімоті
У тонкощах вагань: творити чи розбити?
Наш час летить і тануть варіанти
Ми можеш зупинитись лиш на мить
І зрозуміти, що ми не долі арештанти
Що не дарма навколо все гудить
Буває важко передати суть
Буває важко різкості позбутись
Не полишає думка — люди йдуть
І страх всесильний – розминутись
Навколо завжди є подразники життя
Вони дестабілізують майбуття
Вони — це подихи у спину
Вони — це тіні поруч без спочину
Вони не розуміють що таке міцна довіра
Для них життя не є мистецтвом ювеліра
Пробачте нам за брак душевних сил
Пробачте нам, що сповнені журбою
Пробачте нам політ без крил
Пробачте нам, що ми не є весною
«Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна». (Л. Костенко)
А як уже запльована вона, то залишається лиш тліти
Літаючи в пустотах й небесах не знаючи куди себе подіти
Не розпиляй на нас ти злості краплі
Вони жевріють в нас без перестану
Не варті ми життєвої догани
