«Гравітація» А. Куарона. Безмежна вічність космічної пустоти нагадує світ, що є великим полем, де самотність проростає зсередини. Як космос, так і поле, нагадують сприйняття неба у китайській філософії, що є холодним і безмежним, його не має змісту наслідувати і не має змісту любити.
Головна героїня, переживаючи смерть доньки, втрачає волю до життя. Вона прокидається, йде на роботу, а потім просто їде, закриває очі і виключає світло буття. Думки про відсутність змісту жити далі, усвідомлення, що гірше бути не може призводять її до класичної думки, що треба не просто вирішити, чи жити далі, а вирішити, як з цим жити далі. У результаті вона ставить на розсуд своє власне життя і в процесі повинна вирішити чи настала пора повертатись в буття, чи не здалася вона.
У кінці все зводиться до Г. Гессе, що казав, що якщо ти хочеш померти, то помирай, але якщо ти все ж не вирішив померти, то думати і турбуватись залишається лише про життя. Як казав Д. Керуак: «Іноді нам здається, що в цьому світі жити неможливо. Але більше ніде». Нам не відомо, на яке питання дати важчу відповідь: на питання про сенс життя чи про якість життя, але неодмінно варто погодитись з думкою Ф. Ніцше: «Той, хто відповів собі на запитання „Навіщо жити?“, зможе витерпіти майже будь-яку відповідь на питання „Як жити?“.
„Голгофа“ Д. МакДони. Пробувати розкрити тему тлінності у ірландському дискурсі, та ще й у за допомогою тлінності буття священика – це безумовно важкий виклик самому собі. Не дарма З. Фрейд казав, що єдиним народом, який не піддається психоаналізу є ірландський.
Августин Блаженний казав: „Не зневіряйся, бо один з злодіїв був врятований. Не радій, один з злодіїв був проклятий“. Теологічна концепція фільму заставляє нас задуматись над питаннями, чи праведність шляху призводить до блаженства, чи запобігає тлінності та трагізму, та чи завжди погана сторона буття знаходить покарання, тобто чи добре працюють ваги всесвітньої справедливості.
Потенційна можливість вбивства священика у неділю, та ще й праведного священика, («бо невинний, бо не зробив нічого поганого») викликає питання до основних законів світобудови: Чи не варто вважати наше життя великою погрозою вбивства з встановленим часовим лімітом? Світ, де релігія замінена злом, гедонізмом, деградацією, грошима, браком почуттів (несправедливість не знати любові), де важко бачити те, що творять люди, формує адекватну реакцію з пустоти, тлінності, відстороненості, що береться невідомо звідки та спроби усе переосмислити (а може це просто криза середнього віку?).
Головний герой занадто розумний, його тлінність професійна, бо є відбитком особливостей його аскетичної професії. Люди вбивають себе через алкоголізм, депресію, а деколи через прагматизм (щоб не перебувати у стані «не знаю хто я, не знаю де я»), а може й через нудьгу, через нереалізоване бажання вбити когось, відчуваючи смак володіння та оволодіння (може для цього і варто було хлопцеві піти в армію, пізнати життя через вбивство інших, що в певних випадках дозволено). Відсутність волі до життя породжує злість до життя. «Всі гріхи в минулому, а теперішнє – це брудні думки, що мучать зараз. Нема такого поняття „занадто“, лише „недостатньо“.
Втрата віри означає, що не така сильна віра. „Для більшості вона лиш страх смерті. Таку віру легко загубити“. Храм згорів, все перетворилось в руїни. Чи заслуговує праведність на смерть? Це залежить від того, що таке праведність, залежить від того, наскільки різним є оплакування вами смерті вашої собаки та газетного повідомлення про дітей, що стали жертвами сексуального насилля. Можливо кожного в житті чекає своя „Голгофа“.
„Теорема Зеро“ Т. Гілліама. У сучасному світі стає все більше кольорів, звуків, смаків, візуального різноманіття та все менше індивідуальності. Герой фільму, що називає себе „ми“, яскраво позиціонує свою відстороненість від світу айфонних вечірок, шуму та удаваного пафосу, що вдало контрастує з його самотністю у рамках все більш глобалізованих всесвітніх мережних відносин.
Його існування ілюструється крізь його неприбрану, спустошену і сіру зону домашнього перебування (що в прямому і переносному сенсі служить йому храмом) та беззмістовне виконання службових функцій, що, до речі, полягає у штучно-програмованому створенні ілюзії щастя у рамках доведення нульової теореми. У нього нема притулку, але його існувальна сенсорна життєдіяльність аскетичного типу спрямована на пошук відповіді як у рамках багатоповерхових математичних формул, так і у рамках очікування дзвінка, що дасть відповідь про сенс його земного перебування.
Різнобарвний, деградуючий світ, що мчиться до свого занепаду – це світ, в якому цивілізація перемогла культуру, в якому танці „наповненості“ життя відбуваються на фоні, або на гробах особистостей, що не бажають доторкатись до людських матерій, бо є привидами, яким важко вийти на вулицю. Часу занадто багато і занадто мало. Бюрократизована система, що пожирає людський дух, беззмістовна по своєму змісту і позбавлена смаку та глибини. Віртуальна реальність стає кращою за реальний, а атмосфера берега моря з імітацією „почуття“ (Бейнслі) останнім притулком у просторі без відповідей.
„Двійник“ Р. Айоаді. Ф. М. Достоєвський визнаний митець у полі глибокої людської драми. Перед нами знову постає індивід на фоні механістичного світу звітності, посередності та рутинного повторення. Дивний хлопчик, з ним щось не те, на думку оточення, його сльози буття – це відображення того, що тут йому нема місця. Він непомітний («чи то є, чи то нема»), втрачений, що йому важко дивитись у дзеркало (особливо, коли тебе нема), що виникає потреба в увазі, а то можна померти з нудьги (тому і потрібна вона, що живе через дорогу).
Основу сучасної системи існування складає потяг, з якого важко втекти, але в якому багато хто так затримується («всі однакові, особливих людей нема, а, на жаль, є лише люди"). Незважаючи на бажання і далі залишитись у потязі, то кожен має як мінімум дві версії себе, а саме: те, ким він є, та те, ким би він міг або хотів би бути. Для того, щоб бути не тим, ким ти є, потрібна інша форма співіснування з життям, що передбачає ініціативу, наглість, впевненість, хамство, бо "якщо довго дивитись, то ти думаєш, я розвернусь і поцілую, ми будемо любити одне одного і щасливі?". Дві версії себе виростають з тертя, яке за буддистською логікою є результатом конфлікту між бажаннями та дійсним світоглядом людини. Бажання породжують страждання, а саме – страждання виникає в результаті незадоволеності певного бажання, що йде всупереч внутрішнім чи зовнішнім обставинам (світогляд, рамки суспільства).
А може, варто було просто завести собаку чи побігати? "Хто я? Той, хто я". "Як бути з самим собою, мене нема в моєму тілі, ніби через мене можна стіни чіпати, хто я є і ким хочу бути, не знаю як зробити те, що потрібно, я несправжній, це мене вбиває". Його більше не існує, бо його нема в базі, а внести його назад до бази неможливо, бо його ніколи не було, бо не можна внести в базу щось, чого не існує. Виходить, що якщо не живеш, то ти не в системі?
Ні, я переконаний, що він не наклав на себе руки. Він ще живий, він де-небудь ходить втомленими своїми ногами по сходах чужих будинків, роздивляється де-небудь блискучі паркети і доглянуті араукарії, просиджує дні в бібліотеках, а ночі в кабаках або валяється на дивані, який взяв напрокат, чує, як живуть за вікнами люди і світ, знає, що він відрізаний від них, але не накладає на себе руки, бо залишок віри твердить йому, що він повинен випити душею до дна цей біль, цей страшний біль, і що померти він повинен від цього болю.
Тут в мені виниклодике бажання сильних почуттів, карколомних відчуттів, скажена злість на це тьмяне, дрібне, нормоване і стерилізоване життя, шалена потреба рознести що-небудь на шматки, магазин, наприклад, собор або себе самого, здійснити яку-небудь лиху дурість, зірвати перуки з яких-небудь поважних ідолів, намовити збунтуватися школярів жаданими квитками до Гамбурга, розбестити дівчинку або скрутити шию декільком представникам міщанського способу життя. Адже саме це я ненавидів і проклинав,–це достаток, це здоров'я, цю прекраснодушність, цей оптимізм міщанина, це процвітання всього посереднього, нормального, середнього. (Г. Гессе)
