Сковорода навічно зміг нам передати дар
Ним став надконцентрат Еродія думок
Він пояснив хто у людині справжній цар
І що із серця джерело бере струмок
Він пояснив, що дещо треба розуму, щоб вчитись
Подумати про шлях крізь призму серця
І щоб в моральному житті скінчитись
Не можна брати долю без надії скельця
Він душу розумів як пташку
Де доброта живе у епіцентрі
Де благочестя з вірою у перемішку
Де батько й діти мисленням у міліметрі
Народженню та вихованню дав він ролі
Цемент для блага і не менше
Назавжди зле для діток визначають долі
Хто не бажав дивитись глибше
Аби злетіти завжди треба крила
Та щоб летіти ще треба мати поміч й вектор
І що робити як не відчуваєш ти мірила?
І непотрібний ти як архітектор
Пожертва чиста нам дає святі плоди
Лиш в чистоті та тиші благо є помітним
Як жити в морі чорної води?
Як завжди із собою бути непривітним?
Він благодарністю вважав початок та кінець
Твердим відром світліших з сенсів
Зсередини людської суті промінець
Позбавлений матеріальних стресів
Він бачив в світі самовтоплення та злість
Самопосаджених до тюрем ненажер
Де серце є небажаний і зайвий гість
Гучний й яскравий бал низьких химер
Надію світлу він сприймав для яблука за матір
Пусті він мрії бачив як пустелю духу
А сутність самокатівну як якір
Безбожжя як гниття й розруху
Він радив веселитись твердості гнізда
І що у хмарах є любимий храм
І що вогонь у серці є нужда
І благочестя що є шанс відкритих брам
Він закликав до самопізнання
Він вірив, що можна мислити більш вічним
І пошук у собі добра є найцінніше дізнання
Самим собою бути, втішним й вірним
Еродіям непритаманна будь-яка брехня
Сам друг собі постане швидко надспокійним
