Oleksii Kochetov: Демократії vs. Автократії: активізація КНР на дипломатичному фронті

Вересень 2022 — Березень 2023

Останні пів-року український порядок денний у всіх стрічках новин очікувано формувався під впливом головної, ба більше, екзистенційної теми — війни геноциду, розв'язаної 24 лютого 2022 року росією.

Але решта світу, хоча й приділяла значну увагу російсько-українській війні, проте жила не тільки нею. Особливо це стосується країн так званого «Глобального Півдня», а якщо бути ще більш точним — азійських держав, серед яких, поза всяким сумнівом, провідну політичну та економічну роль відіграє (принаймні, на сьогоднішній день) Китайська народна республіка (КНР) на чолі з авторитарним режимом Комуністичної партії Китаю (КПК).

Для того, щоб зміцнити положення очолюваної ним держави, Сі Цзіньпін, який нещодавно переобрався на безпрецедентний третій строк на посадах Голови КНР та Генерального секретаря Центрального Комітету (ЦК) КПК, пів-року тому відновив вкрай активну дипломатичну роботу, перервану у 2020 році через пандемію COVID-19: так, перша за більш ніж два роки закордонна поїздка китайського лідера відбулася 14 вересня 2022 року, коли його приймав в в Астані Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв. Після цієї зустрічі Сі Цзіньпін вирушив до Самарканду на зустріч держав-членів Шанхайської організації співробітництва, де стало абсолютно очевидно, що саме він, а не путін (як на те сподівався російський диктатор) є центральною фігурою даного політико-економічного об'єднання.

Після поїздок до країн Центральної Азії у вересні 2022 року, серйозної уваги заслуговує грудневий тур Сі Цзіньпіна до регіону Перської затоки. Як припускають міжнародні оглядачі, знайомі із зовнішньою політикою Пекіна в цій частині світу, саме цей тур до країн-експортерів нафти, ресурси яких є наріжним каменем енергетичної безпеки КНР, мав вкрай важливе значення для новини, що пролунала 10 березня 2023 року як грім серед ясного неба: Ісламська республіка Іран та Королівство Саудівська Аравія заявили про відновлення дипломатичних відносин, припинених у 2016 році на тлі конфліктів в Ємені та Сирії — цю угоду було досягнуто за посередництва... Китайської народної республіки!

Що відбувається зараз?

Для того, щоб зрозуміти причини та наслідки дипломатичної активності КНР, спочатку спробуємо подивитися на згадану вище новину з точки зору ширшого контексту:

31 січня 2023 року новообраний прем'єр-міністр Держави Ізраїль Беньямін Нетаньягу заявив, що його уряд спільно з Адміністрацією Сполучених Штатів зроблять «усе необхідне» аби запобігти отриманню Іраном ядерної зброї та засобів її доставки
- Примітка: потрібно згадати, що заяві Беньяміна Нетаньягу передували атаки безпілотників на військові об'єкти Ірану 28-29 січня 2023 року, в результаті яких були частково пошкоджені деякі важливі об'єкти військово-промислового комплексу диктаторського режиму іранських аятол
24 лютого 2023 року КНР виступає з так званим «мирним планом» щодо врегулювання російсько-української «кризи», що складається з 12 пунктів, основний меседж яких (якщо перекласти з дипломатичної мови на людську) зводиться до заклику зупинити війну на умовах кремля та зняти з росії всі запроваджені санкції; також слід зазначити, що оприлюдненню «мирного плану» КНР передував візит Ван Ї, головного дипломата ЦК КПК, до москви, де згаданий план, безсумнівно, був погоджений з путіним
7 березня 2023 року голова МЗС КНР Цінь Ган зробив дві заяви щодо російсько-української війни під час щорічної прес-конференції його відомства у Пекіні:
- «Українська „криза“ підійшла до критичного моменту. Або вогонь припиниться, відновиться мир, і сторони стануть на правильний шлях політичного врегулювання, або олія буде підлита у вогонь, „криза“ погіршиться, а ситуація вийде з-під контролю'
- «Чому США просять Китай не постачати зброю Росії, тоді як самі вони продовжують продавати зброю Тайваню?„
10 березня 2023 року відбулася вже згадана вище зустріч в Пекіні, на якій було оголошено про відновлення дипломатичного діалогу між Іраном на Саудівською Аравією
13 березня 2023 року відбулося відразу декілька подій, які напряму стосуються російсько-української війни, та в яких безпосередньо фігурує Сі Цзіньпін:
- Агенство Reuters повідомило, що Голова КНР має намір відвідати москву вже наступного тижня для того, щоб зустрітися з путіним
- Провідне американське видання The Wall Street Journal опублікувало статтю, в якій зазначило, що після зустрічі в москві, Сі Цзіньпін може провести віртуальну зустріч з Володимироим Зеленським, але час та деталі такої розмови поки що не визначені
- Радник Президента США з національної безпеки Джейк Салліван заявив, що Вашингтон вітає можливу розмову між лідерами України та Китаю.

Причини ти мотиви дипломатичної активізації КНР

На перший погляд може здаватися, що перелічені вище події відбуваються кількома паралельними треками — і справді: де багатостороннє протистояння між Іраном, Ізраїлем та Саудівською Аравією, а де — російсько-українська війна?

Але в реальності всі ці новини являють собою шматочки пазла, який називається «Глобальне протистояння між Демократіями та Автократіями». Давайте розбиратися, що тут до чого.

Боротьба цінностей

У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну світ затамував подих: більшість спостерігачів побоювалися, що Україна не зможе зупинити «другу армію світу» і впаде за кілька тижнів. В той турбулентний час реакція світових урядів на події в Україні була доволі різною: від категоричного і беззастережного осуду дій росії, яку виказали політики та громадяни країн Заходу — крізь нейтральні заяви на кшталт «давайтє жіть дружно» переважної більшості країн «Глобального Півдня» (включно з КНР) — до відвертого зловтішання у виконанні російських посіпак типу Лукашенка або Кім Чен Ина... Але почався квітень, російські загарбники зазнали важких втрат на підступах до Києва і були змушені залишити Північ України. З того часу стало більш-менш зрозуміло, що бліцкріг точно не вдався і більшості країн, які проводять активну міжнародну політику, потрібно сформувати свою ставлення до війни в Україні. Тож якщо проаналізувати не тільки офіційні заяви урядів, а й позиції лідерів різних політичних партій та рухів, то можна побачити досить цікаву закономірність (яка, втім, має деякі винятки):

війну категорично засуджують країни ринкової демократії, уряди яких сформовані центристськими силами, що орієнтуються на американську, євроатлантичну та, в цілому, Західну модель державотворення;
до дій росії ставляться нейтрально або більш-менш без серйозного осуду:
- країни, далекі від конфлікту (наприклад, значна кількість країн Африки)
- європейські праві та ліві популісти (типу угорця Віктора Орбана, італійців Сільвіо Берлусконі / Матео Сальвіні, французів Жана-Люка Меланшона / Марін Ле Пен / Еріка Земмура тощо) — тобто ті, хто або тужить за «прекрасною росією минулого/майбутнього», або марить про «сильну руку» та «Європу для європейців»
- країни, які в силу історичних обставин підтримують будь-яких опонентів Сполучених Штатів (це, переважно, країни Південної Америки та частини Азії)
підтримують дій росії (прямо або опосередковано) країни відверто диктаторського типу та/або терористичні режими — на кшталт Ірану, Північної Кореї, КНР, Сирії, «белорусіі» лукашенка.

Таким чином, можна побачити, що ставлення до війни в Україні залежить від цінностей, які розділяють ті чи інші суспільства та їхні уряди:

на боці України виступають країни, що ставлять на перше місце демократію, свободу слова, свободу особистості та вільний ринок
в той час як росію підтримують режими (а часами і цілі народи), які тяжіють до політичної диктатури, контролю держави над суспільством та примату сили над міжнародним правом.

Отже, одним із результатів російського вторгнення в Україну стало те, що своїм відношенням до цієї війни світові уряди фактично проявили реальні, а не задекларовані цінності — що, в свою чергу, створило підстави для природнього гуртування цих країн за «цінностною» ознакою.

«Свій — Чужий»

Повертаючись до новини про відновлення дипломатичних стосунків між Іраном та Саудівською Аравією, ми можемо запитати себе: (1) що змусило цих багаторічних антагоністів піти на зближення? (2) чому це сталося саме зараз? Для відповіді на ці питання спочатку необхідно зрозуміти, що об'єднує ці дві країни — отже:

авторитарна модель управління: у Саудівській Аравії ми маємо справу з «класичною» монархією, а у випадку з Іраном — з теократію, що спирається на репресивну машину, очолювану Корпусом стражів ісламської революції;
низька цінність людського життя: яскравими прикладами цього факту можуть бути так звана «справа Хашоггі» і публічні страти в Саудівській Аравії — та масові вбивства, а також страти протестувальників на нещодавніх мітингах в Ірані;
бажання, щоб політико-соціальна модель Західних демократій не була прикладом альтернативної реальності для молодого покоління підданих — як саудитів, так і аятол.

І в цьому контексті досить цікавим є те, що всі вищеназвані підходи розділяються багатьма іншими режимами — зокрема, росією, КНР, окупаційним режимом лукашенка-путіна в «бєлоруссіі» (адже після подавлення протестів 2020-го року Білорусь як суверенна держава білоруського народу, нажаль, не існує в якості незалежного суб'єкта міжнародного права) тощо.

Таким чином, ми бачимо, як на наших очах відбувається гуртування політичних режимів за принципом «Свій — Чужий», критерієм в якому є спільні цінності та політичні цілі. Сі Цзіньпін та його дипломати змогли знайти спільну мову та «примирити» саудитів та аятол саме тому, що всі три учасники даного процесу інтуїтивно та логічно відчувають спорідненість між своїми режимами — саме тому і американські, і європейські політичні лідери мають дуже мало шансів вступити в плідний діалог з автократами.

Необхідно звернути увагу також на той факт, що згадане гуртування за принципом «Свій — Чужий» буде відбуватися і надалі, перелік країн буде тільки збільшуватися, а світ — поляризуватися...

Задачі дипломатії комуністичного Китаю

Якщо коротко, то після переобрання на третій термін головування в КНР, Сі Цзіньпін прагне очолити табір автократичних режимів, щоб кинути виклик домінуванню Західних демократій, очолюваних Сполученими Штатами. Для цього Голові КНР потрібні:

«ядерна парасолька» росії, яка (на відміну від китайської) здатна створити силовий паритет з ядерною тріадою Сполучених Штатів;
енергетичні ресурси автократів Перської затоки;
проксі-режими для проекції свого впливу на території, якомога ближчі до кордонів (або навіть всередині інтеграційних об'єднань) опонентів КНР — і на цю роль непогано підходять режими типу угорського, білоруського, мексиканського та інших;
нові джерела природних ресурсів та ринки збуту своєї продукції (досить різні за своїм потенціалом) — де слід виділити країни «Глобального Півдня» (зокрема, Африки, Центральної та Південно-східної Азії тощо).

Визначивши свої цілі, КНР використовує всі наявні інструменти для їх досягнення. До таких інструментів, серед іншого, відноситься активна зовнішня політика. І потрібно визнати, що останнім часом КНР вдалося досягти помітних результатів, наприклад:

«Мирний план» для закінчення (а скоріше — призупинення на російських умовах) війни в Україні. Цей план може здаватися несправедливим для України та її партнерів, але для цільової групи країн ("Глобальний Південь“, уряди популістів та євроскептиків тощо), які не симпатизують союзникам США, 12 пунктів Сі Цзіньпіна та Ван Ї виглядають мудрим та зваженим підходом для вирішення „регіонального конфлікту на пост-радянському просторі“
Підписана в Пекіні угода про відновлення дипломатичних стосунків між Іраном та Саудівською Аравією. Якщо дивитися об'єктивно, то для згаданої вище цільової групи країн — а особливо для держав Близького сходу та Перської затоки — ця угода стала доказом неспроможності Сполучених Штатів бути ефективним арбітром в регіоні (принаймні, на сьогоднішній день)

Наслідки активізації КНР на міжнародній арені

В цьому розділі я зупинюся на аналізі можливих наслідків активної роботи дипломатії ЦК КПК та уряду КНР — з точки зору країн, які цікавлять особисто мене:

Україна

Під час підготовки до очікуваної зустрічі між Володимиром Зеленським та Сі Цзіньпінем, українським дипломатам слід бути надзвичайно уважними, оскільки Китайська народна республіка (незважаючи на свої заяви) не є нейтральною стороною в російсько-українській війні: КНР підтримує росію, свого союзника. Саме тому необхідно зосередитись на тому, щоб:
- Позиція України на переговорах повністю співпадала з позицією головних партнерів Києва — в першу чергу, Сполучених штатів Америки, Європейського Союзу та Великої Британії; це необхідно для того, щоб китайський очільник не зміг створити навіть натяк на недовіру чи неузгодженість між Україною та Заходом — адже зі стратегічної точки зору потрібно пам'ятати, що цивілізаційно Україна належить саме до Заходу, а з тактичної необхідно мати на увазі, що Україна не вистоїть у війні з росією без західної військової, економчної та дипломатичної підтримки.
- Зовнішня комунікація України (особливо, в сторону країн „Глобального Півдня“) за результатами зустрічі Володимира Зеленського і Сі Цзіньпіна була розлогою та підкреслювала наступний меседж: будь-яке вирішення збройного конфлікту росії проти України має базуватися виключно на нормах міжнарожного права, заснованого на Уставі ООН (що й відображається у так званій „Формулі миру“ Президента України) — водночас, будь-які спроби розіграти „альтернативні“ сценарії так чи інакше легітимізують силові способи вирішення політичних задач, в результаті чого жодна держава світу не зможе почувати себе у безпеці — і світ напевно чекає серія кривавих воєн, які можуть об'єднатися в Третю світову з потенційним використанням зброї масового знищення
- Почати вже зараз готуватися до того, що в разі небажання України вирішувати конфлікт з росією на основі 12 принципів Сі Цзіньпіна / Ван Ї, керівництво КНР буде вважати себе в праві підтримувати сторону, яка (на думку Пекіна) „бажає миру“ — тобто росію. У цьому разі цілком можливим видається сценарій, за яким КНР почне постачання (скоріше приховано, ніж відкрито) технологій, компонент чи готових виробів подвійного або військового призначення, виправдовуючи свої дій перед країнами „Глобального Півдня“ бажанням зупинити війну якомога скоріше за рахунок „примусу України до миру“. Основним завданням України в цьому випадку є:
  - недопущення будь-яких військових поставок з КНР до росії — за допомогою дипломатичної роботи та (якщо це можливо) негласної роботи спеціальних служб України;
  - в разі неможливості досягти успіху і зазначеній вище цілі — вимагати від Заходу покарання КНР санкціями, а на рівні Сил Оборони України — шукати шляхи протидії новим можливостям, які будуть виникати у росіян внаслідок згаданих постачань з КНР
Необхідно докаладти ще більших зусиль задля набуття Україною членства в НАТО, можливо, з використанням проміжного варіанту, за якого Україна отримає такі юридично забов'язуючі гарантії безпеки від США, які б означали для росії та КНР, що будь-який напад росії на Україну в майбутньому призведе до відкритого збройного конфлікту з Америкою із можливим використанням ядерної зброї. А оскільки керівництво КНР дало ясно зрозуміти, що вони проти застосування ядерної зброї за будь-яких обставин, то така позиція Пекіну напевно змусить задуматися кремль, залежність якого від КНР тільки зростатиме з плином часу.
Україні вкрай важливо артикулювати свою приналежність до Західної цивілізації, а найкращий спосіб довести таку приналежність — це виконувати вимоги Європейської Комісії, необхідні для відповідності України Копенгагенським критеріям.

Західні партнери України

Після катастрофічного за своїми наслідками для місцевого населення виходу американської Армії з Афганістану, Сполученим штатам необхідно активізуватися в якості світового арбітра, оскільки в противному випадку цю роль займе КНР з усіма негативними наслідками для табору демократичних країн. Крім того, США можуть додати собі авторитету, якщо в черговий раз продемонструють успішний кейс здобутків/перемог країни, які долає труднощі за підтримки Сполучених Штатів. Так було з Південною Кореєю та Західною Німеччиною — і так може бути з Україною. Для цього потрібна політична воля та стала допомога декількох послідовних Адміністрацій Білого дому та Конгресу США.
Країнам Європейського Союзу (можливо, за виключенням Угорщини Віктора Орбана, який, здається, остаточно визначився, перемоги якої сторони в російсько-українській війні він бажає) необхідно суттєво збільшувати свої безпекові можливості, щоб не залежати (принаймні, в тому ступені, як це вигядає зараз) від Сполучених штатів. Це потрібно робити не тільки з точки зору розбудови спроможностей збройних сил самих країн ЄС, а й з точки зору можливості підтримувати воєнні зусилля України в довгостроковій перспективі — починаючи вже (потенційно) з січня 2025 року, коли в Білому Домі може з'явитися висуванець Республіканської партії, головні кандидати якої тяжіють або суттєво зменшити, або взагалі припинити допомагати Україні у її війні проти російських загарбників.

Ізраїль

Недавно підписаний контракт між росією та Іраном на постачання новітніх бойових літаків Су-35 в купі з тим фактом, що все ті ж росія та Іран контролюють повітряний простір Сирії, збільшують небезпеку для єврейської держави зі сторони режиму іранських аятол
Підписання угоди про відновлення дипломатичного діалогу між Тегераном і Ер-Ріядом суттєво зменшує шанси Єрусалима отримати потенційного ситуативного союзника в особі саудитів у разі інтенсифікації конфлікту між Ізраїлем та Іраном
Таким чином, Ізраїль має робити все можливе для зменшення загрози з боку Тегерана, а для цього можливо і корисно допомагати Україні, яка (нехай і не напряму) знаходиться в опосередкованому конфлікті з Іраном. Крім того, моральний обов'язок єврейської держави, народ якої був об'єктом геноциду, полягає в тому, щоб допомогти іншому народу, який страждає від подібного знущання 80 років після закінчення Голокосту.

Висновки

Російсько-українська війна стала каталізатором поляризації світу за критерієм політико-соціальних цінностей. Цей процес можна умовно назвати „Демократії проти Автократій“
Влада КНР консолідує навколо себе умовний „клуб“ авторитарних режимів, які, з одного боку, сповідують філософію утримання влади в своїх країнах та збереження політико-соціального курсу своїх режимів, а також контролю за власним населенням із застосуванням репресивних механізмів — а з іншого боку, мають вибухонебезпечний коктейль міждержавних конфліктів і залежать від стабільності економік країн Заходу, які є для держав цього „клубу“ основним джерелом технологій, а також головним ринком збуту
Враховуючи наростаючі тенденцій поляризації світу, можна спрогнозувати, що наступні роки і десятиліття пройдуть під знаком не тільки економічних та політичних конфліктів, а й (з великою долею ймовірності) воєн різного ступеня інтенсивності та форм ("офіційних», «проксі» тощо). Чи переростуть ці конфлікти у Третю світову війну з можливим використанням зброї масового знищення, ми не знаємо...

... саме тому настільки важливо, щоб країни Заходу, до яких належить і України (нажаль, не в тому ступені, як того б хотіли більшість українців), мають робити все можливе, щоб запобігти глобальному конфлікту з катастрофічними наслідками. А враховуючи той факт, що (як ми знаємо з практики) авторитарні режими найкраще розуміють жорстку мову сили, єдиний можливий сценарій уникнення Третьої світової війни — це дати зрозуміти керівництву КНР всі наслідки намагання вирішувати політичні задачі (наприклад, взяття під контроль Тайваню) силовими методами. І в свою чергу, наочною демонстрацією покарання за порушення міжнародного права має стати поразка росії у війні проти України.

* * * * * * *

Якщо Ви бажаєте підтримати мою роботу — підписуйтеся на це блог, поширюйте посилання на цей та інші мої дописи у своїх соціальних мережах, групах та каналах.

Але найважливіше — це підтримка Сил Оборони України. Тому запрошую Вас скористатися наступними посиланнями на перевірені волонтерські організаціїї, де Ви зможете знайти всю необхідну інформацію про те, як допомогти Українському Війську (або ж допомагайте адресно тим, кого Ви знаєте):