Мені майже 40 років. Хочу розповісти про розвиток «руського міру» в собі. Так склалося, що в дитинстві я в силу певних обставин відвідував російську групу в садочку в файному місті Тернопіль і в якийсь певний період мого життя говорив російською краще ніж українською. В дитинстві дитячі книжки були переважно російською мовою, українських або не видавали, або їх складно було знайти. Довгий час мабуть аж до дорослого життя і переїзду в Чехію на навчання я говорив дикою російсько-українською сумішшю, суржиком, який так широко, мов бур'ян, був і досі є розповсюджений на теренах нашої неньки України. З українською мовою в Чехії все було просто, потрапивши у виразно україномовне та патріотичне середовище, я органічно намагався перейти на українську мову без російськомовних домішок. Тут варто згадати патріотку, науковця, лектора і громадського діячку, автора монографій про представників празької української інтелігенції міжвоєнного періоду — світлої пам'яті доцента пані Тетяну Беднаржову, яка мене л'юбязно прихистила на перших порах в Чехії та дала неоціненні уроки любові до Батьківщини. Повертаючись до шкільних років, маю сказати, що в школі до класу третього початкової школи в нас окремо викладались російська мова і література. Пригадую, що вчили щось із класиків російської літератури, чи то Пушкіна, чи Єсеніна, віршовані описи природи, «берьозки і опушкі», це зрештою не так важливо. Важливе інше – це поступове прищеплювання захоплення і любові до «великої» російської культури, яка проходила суцільним лейтмотивом через майже усе моє шкільне життя. З іншого боку існував всюди притомний російський музичний контент, платівки, касетники, а згодом і радіо поширювали і вбивали мені в голову, що російське то добре, то душа, високі почуття і крик глибокого нутра. І не було на то ради. В старших класах вчителька зарубіжної літератури, мабуть колишня викладачка російської мови і літератури, вона мені подобалась за вміння цікаво подати матеріал, зробила також свій внесок. З пам'яті виринає як натхненно вона закочувала очі при декламуванні віршів російських поетів, пригадую серед них Ахматову і Цвєтаєву, але не маю їй це за зле. 

В студентські роки – це були російський рок та шансон; Висоцький – данина підсвідомому, коли в моєму ранньому дитинстві слуханням його дорослими було мабуть для них ковтком омріяних свободи та вільнодумства. Я перечитав усю прозу Чехова, дещо з Достоєвського, Буніна, Толстого, пережував нобелівського Пастернака, а згодом підсів на Пєлєвіна, та деяких інших сучасних російських авторів, у прагненні осягнути власні життєві сенси. Перелом настав десь після Євромайдану та наступних зв'язаних з ним подій, я поступово глибинно усвідомив, що щось тут не те, в моєму підході до російськості у всіх її проявах, відчув відторгнення від російської культури. Я почував себе обманутим, десь глибоко всередині навіть скривдженим. Ну як так можна, народ, представники якого проповідуючи високі ідеали та зображуючи реальність в її багатогранності, якими мала б насичуватися людська душа, робить щось зовсім не те, підле та жорстоке, кривдить і по первісному віджимає для себе чужий простір. Ну а з повномасштабним вторгненням росії в Україну сумніву в мене взагалі не залишилось — «руський мір» має з України та сердець її громадян піти на добро і назовсім. Тому пропоную, щоб одним з гасел сьогодення для кожного небайдужого українця стало – вбий у собі москаля.