«Їхатимеш, то шлях тобі звивається бором..; коли, от, опахнув свіженький вітерець — і засиніє старий Дніпро поміж зелених комишів та червоного верболозу, і повстають круті сиві гори.» (Марко Вовчок)
На днях привидівся мені такий сон. Йду я по сільській місцевості широкою ґрунтовою дорогою. Дорога в'ється серпантином вгору. Шляхом оминаю струмки, луки, допоки врешті виходжу до розлогого маєтку, який стоїть осібно на горі. Уві сні я чомусь знаю, що цей будинок належить письменниці Марко Вовчок. Заходжу в садибу, маючи на меті провести глибше знайомство з його внутрішнім простором. Прокинувшись, розумію, що одним з емоційних підґрунть цього сну є жага пізнання пов'язана з відвідинами історичних пам'яток, зокрема замків, палаців та музеїв-садиб відомих історичних постатей, в яких я з друзями бував за час мого студентського перебування в Чехії. Маєток має два поверхи, під стелею видніються потерті дерев'яні прямокутні балки. В одній з кімнат дому відкрилися зору кілька жінок, що подрімували на старих залежаних канапах і один чуваючий чоловік, перебування якого мені видалось у цій компанії недоречним. Сон закінчився, а в моїй пробудженій свідомості з'явились певні переживання, які намагатимусь певним чином узагальнити.
Хочу відзначити, що своєю подальшою розповіддю не маю на меті проводити паралелі з аналітичним викладом сновидіння з погляду психології, та не пробуватиму охопити можливу містичну складову сну, обмежусь на разі аспектами культорознавчими та літературними.
Марко Вовчок (справжнє ім'я – Марія Вілінська) — постать в українській, і взагалі світовій літературі, легендарна та неоднозначна, в багато чому навіть трагічна. Народившись в збіднілій російській дворянській сім'ї в Орловській губернії тогочасної Російської імперії, майбутня письменниця, перекладачка та поліглот зростала в російськомовному середовищі. На формуванні поглядів майбутньої творчині позначилося її тривале перебування в інтелігентних сім'ях її російських родичів, знайомство з відомими письменниками та фольклористами. При одній із зустрічей в Орлі Марія Вілінська познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, українським фольклористом і етнографом і громадським діячем Опанасом Марковичем, який відбував заслання в Росії за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (прим. перша українська таємна політична організація, що виникла в Києві в середині 19 століття та спиралася на традиції українського визвольного руху). Незважаючи на категоричний протест тітки-опікунки ще зовсім юної 17-літньої Марії, пара одружилась. Після весілля подружжя перебралось в Україну, часто переїжджало, зупиняючись у Чернігові, Києві, та Немирові, відвідуючи села, де Марко Вовчок, за свідченнями біографів, глибоко вивчила життя, культуру та мову українського народу.
На цей період припадають перші проби пера письменниці. ЇЇ "magnum opus", книга «Народні оповідання», написана українською мовою, чи не відразу стала дуже популярною серед української інтелігенції. Своєю соковитістю, милозвучністю, багатством мовних елементів, використанням широкого діапазону нових слів в літературі отриманих з народу, цей твір мав свого часу вагоме значення для подальшого розвитку української літератури та української мовної традиції.
За офіційною історіографією Марко Вовчок багато в чому можна вважати першою, — вона вважається основоположницею української прози для дітей, а її повість «Інститутка» рахується першою в українській літературі соціальною повістю. Проте тут, слід зазначити, заради спроби віднайдення історичної правди, що з приводу авторства українських творів Марка Вовчка існують суттєві сумніви, про що буде сказано пізніше.
З дитинства пригадую наявну в нашій домашній бібліотеці збірку казок українською мовою авторства Марко Вовчок. Казками я в дитинстві зачитувався, можна навіть сказати, що на книги з казками я полював та колекціонував їх. Яким же мені здавалося дивним ім'я Макро Вовчок стосовно автора жінки, в той час однак я не надто переймався цим питанням, але читання казок зі збірника цієї письменниці було дійсно цікавим.
В творчості письменниці можна виділити періоди, коли вона творила українською мовою, російською і українською, а згодом лише російською. Мене, перш за все, цікавить творчість Марії Вілінської українською мовою. Незважаючи на значний творчий доробок письменниці, україномовних творів не так уже й багато. Це крім вже вище згаданих «Народних оповідань», куди ввійшли майже всі її казки, повість «Інститутка», кілька повістей і оповідань. Для повної картини варто згадати незавершені та втрачені твори. Час, коли вона написала твори українською мовою збігається з часом життя її чоловіка Опанаса Марковича після певного проміжку часу від одруження до моменту його смерті. Опанас Маркович був пристрасним любителем українського фольклору і прекрасним знавцем тогочасної української мови. Своє свідоме життя він провів записуючи українські народні перекази, казки, прислів'я й приказки та пісні, що чув від селян, і без сумніву володів величезним україномовним багажем. Будучи людиною м'якої вдачі, відрізняючись тонким сприйняттям світу, сентиментальністю, глибиною духа, він як щирий патріот сильно переймався долею українського народу, відчуваючи гострий біль за принизливе становище простих українців того часу. Опанас Маркович був старшим за Марію на 11 років, чоловіком освіченим, що закінчив Київський університет св. Володимира і природньо значно культурно підкованішим за свою дружину. Безперечно він став для дівчини авторитетом, справжнім вчителем і наставником в царині української культури, зокрема й щодо вивчення української мови. Фактом гідним уваги залишається те, що вогняний запал Марко Вовчок щодо всього українського майже повністю згас разом зі смертю Опанаса Марковича.
Повертаючись до теми справжнього авторства україномовних творів Марко Вовчок зауважую, що низка сучасників письменниці, зокрема такі «титани» української культури як Пантелеймон Куліш, Олена Пчілка, а потім і дослідники її літературної спадщини, серед яких окремо виділю літературознавців В. Бойка і Юрія Бойка-Блохина, схилялись до думки, що головним або можливо і єдиним автором україномовних творів Марко Вовчок, рукописи яких на сьогоднішній день не збереглися, був її чоловік, справжній українець, Опанас Маркович. Про це свідчило кілька вагомих аргументів, а саме: 1) рідна мова Вовчок була російська, й українську вона вивчила лише у зрілому віці, при цьому малий період (подейкують, що до двох років), який пройшов з часу початку вивчення нею української мови до часу виходу перших творів українською, незважаючи на наявність неабиякого таланту, для пізнання мови у всій її багатогранності видається незбагненним; 2) всі твори Марка Вовчка російською були набагато слабшими за українські твори, що наштовхує на думку про різне авторство українських та російських творів Марка Вовчка. Так, літературознавці зазначають, що її російські твори були написані сухою, бідною, навіть в дечому «урядовою» мовою, а дослідники вказують на літературну маловартість її російських повістей, характеризуючи невдалість її російських стилістично-мовних засобів, при цьому всьому російська була її рідною мовою; 3) об'єктивна неможливість зібрання та інтелектуального опрацювання нею багатого лінгвістичного та етнографічного матеріалу за короткий період співжиття з чоловіком під час їхніх подорожей у «народ», який згодом був використаний при написанні творів українською. Таке під силу людині, яка все життя з любов'ю та самовідданістю присвятила себе такій справі. Цією людиною в даному випадку міг бути тільки Опанас Маркович.
Останнім аргументом є скандал навколо авторства російськомовних перекладів творів зарубіжних письменників. Третейський суд з 19 літераторів визнав Марію Вілінську винною у плагіаті – присвоєнні, «крадіжці», авторства перекладів, які письменниця підписувала власним іменем, що належали творчій праці інших перекладачів. З вище наведеного можна зробити висновок, що питанням авторства Марко Вовчок в досягненні свої амбітних цілей не надто переймалась.
А якщо бути повністю відвертим, сам псевдонім обраний письменницею для підписування своїх творів, складається з половинки – Марк(о), кореня від прізвища чоловіка — Марковича. Можна тільки припускати, чи не далася в такий спосіб у Марії взнаки совість, і таким чином вона несвідомо прагнула віддати шану своєму «співавтору»? Хто тепер це підтвердить?
Не буду детально зупинятись на фактах незвичайної та багатої подіями біографії цієї геніальної жінки — вамп, «мовчазного божества», жінки-загадки, «нахабної кацапки», — кому цікаво, більше інформації можна погуглити в інтернеті.
Цією статтею не хочу применшити беззаперечний талант чи право на творчий внесок в українську літературу Марії Вілінської. Це відноситься радше до предмету численних наукових досліджень та диспутів. Проте, хочу звернути увагу на знехтуваного, можливо в силу своєї скромності та великодушності, а значною мірою і в силу згубного різнопланового впливу північного сусіда та його представників, визначного представника української культури і науки — Опанаса Марковича, який і є, судячи зі свідчень сучасників і низки історико-літературних досліджень, основним, а може і єдиним автором та натхненником знакових для української літератури «Народних оповідань» і «Інститутки» «авторства» Марко Вовчок. Дозволю собі висловити думку, дещо навіть провокаційну, але за значенням і внеском в нашу культуру Опанаса Марковича можливо варто ставити в ряд з такими постатями української літератури як Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Леся Українка, Пантелеймон Куліш. Тут доречно згадати, тепер, на зламі української історії, коли Україна та її народ переживає складні і багато в чому болісні часи, і інших українських діячів в еміграції, в свій час незаслужено забутих та упосліджених на рідній землі, зокрема це дослідник та відкривач Х-променів, згодом названих рентгенівськими – український вчений та винахідник Іван Пулюй, що першим відкрив короткохвильове електромагнітне випромінювання, авторство якого було несправедливо приписане німецькому фізику Вільгельму Рентгену; це і мало відомий широкому загалу український вчений-фізик, «геній оптики», Олександр Смакула, що став фактично фундатором квантової органічної хімії, винахід якого — просвітлення оптики, радянська влада намагалася приписати радянському хіміку Івану Гребенщикову, до слова, обидва вчених є уродженцями Тернопільщини. Це і мелодія пісні «Повстань, народе мій», що народилася 1919 року у лавах криворізьких повстанців Української Народної Республіки, яка була вкрадена радянськими ідеологами для створення імперського військового гімну «Священная война». Визначні сини і дочки українського народу немов безіменні «раби-галерники» були часто тією рушійною силою, що штовхала корабель, навантажений культурним та науковим скарбом, до Москви, Берліна, та інших імперських столиць, тим самим збагачувала скарбниці інших народів, не отримуючи взамін для коханої ними України практично нічого. І що найприкріше, плодами їхньої праці могли користуватись, чи скажімо прямо їх викрадати, «чужі», більш пронозливі та волюнтаристські, часто за підтримки «русского чи інших мирів». А на майбутнє, я переконаний, що ряд досі невідомих громадськості діячів минулого України чекають на своє відкриття, відповідну оцінку та зайняття належного місця у почесному пантеоні видатних українців.
Щодо Опанаса Марковича можна тільки здогадуватись, що насправді спонукало його принести в жертву своє літературне ім'я...
