В аргументах викладених в статті релігієзнавця Архімандрита Говоруна вбачаю розумний підхід щодо відповідей на виклики майбутнього, які стосуються УПЦ (МП): з однієї сторони вирішення питань стосовно її подальшого існування, статусу і можливої трансформації має відбуватись виключно на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені законодавчими нормами без волюнтаризму (для чого також потрібна політична воля), з іншої сторони для вірян цієї церкви завжди залишається можливість голосувати ногами. Тим паче, в Україні є своя питома канонічна Православна Церква України, яка отримала Томос про автокефалію від Вселенського патріархату. Сфера релігійної свободи є персональною справою кожного. Так, при дотриманні законності функціонування інституту: рішення про те, ходити чи не ходити в ту чи іншу церкву, врешті-решт в будь-яку релігійну організацію, людина приймає виходячи зі світоглядних міркувань, ціннісної орієнтації, потреб душі і власного духовного наповнення. Для мене особисто це ще й рух у напрямку пізнання Істини. З огляду на передумови та способи ведення теперішньої війни, методи застосування релігійної структури в якості «м'якої сили» зі сторони росії, останні заяви синоду УПЦ (МП), численні руйнування російською армією церковних будівель і випадки колабораціонізму окремих служителів цієї церкви, парафіянам даної конфесії, для яких відвідування церкви є не лише обрядовістю і ритуалом, варто поставити собі питання: Quo Vadis? Не хочу образити релігійні почуття прихожан УПЦ (МП), — наводжу загальновідомі факти, висновки кожний причетний робитиме самостійно. І нехай по вірі нашій буде нам.
Посилання на інтерв'ю з Говоруном на сайті УП:
