Дивують позиції від українців, наче розумних і патріотів, які перепощують публікації, які я би охарактеризував геополітичним історичним детермінізмом, приміром від таких політичних «динозаврів» як колишній замголови Уряду рф Альфред Кох та колишній держсекретар США Генрі Кіссинджер, і при цьому глибокодумно стверджують: так є, треба з написаним останніми рахуватись. Мовляв, те, що Україна і її представники стукають у всі двері, апелюють до загальнолюдських цінностей, вживають аргументів, що наша країна стоїть на захисті демократі, свободи та цінностей вільного світу, врешті воює власним потом і кров'ю за те, щоб у інших країнах демократичного світу залишався мир, є само по собі хорошою справою, однак великого значення не має, оскільки в західному світі, зокрема політиці, панує цинізм і слідування власним національним інтересам, на додачу таке поняття як суб'єктність у глобальному вимірі може стосуватись головним чином великих держав. А менші то таке, їм треба пристосуватись і у великій геополітичній грі добровільно-примусово долучитись або пристосуватись до інтересів котроїсь з сторін. В цих публікаціях, на позір, все описано розумно, зі знанням справи, з оглядом на історичні закономірності, та таке відношення в даних умовах і у стосунку до руху до досягнення української перемоги є, на моє переконання, не тільки недоречним, але і на шкоду. Яка мета таких статей, крім тієї, щоб показати експертне, «незалежне», з досвіду, знання предмету? Тут, найперше, спадає на думку демотиваційний аспект для українців: старайся не страйся, отримаєш підтримку і допомогу в обсязі наперед визначеному згідно якихось там нагорі відомих міркувань, а не отримав більше, мовчи, будь радий, що взагалі допомагають. Далі має місце підігрування і посил вогогу, мовляв, та що там та Україна, великі і впливові держави вже давно світ поділили, і кінцевому результаті домовляться, а Україна буде змушена буде поступитись, навіть ціною болючих поступок з її сторони. Ну і третє, що ви там зможете зробити проти «другої армії світу», вона ще вам і всьому світу може таке показати!
Але розвиток воєнних подій протягом останніх трьох місяців спростовує такий підхід. Подивіться, — як тільки колективний Захід побачив, що Україна протрималась, не здалася і не відступила на перших порах, нація монолітно об'єдналась, було завдано поразки російським військам на півночі; він почав масово, по наростаючій, допомагати, гуманітарно, коштами, озброєнням, навіть зі сторони тих країн, та в кількостях, які для них навіть у страшному сні не можна було уявити перед 24 лютим. Великою мірою, заслуга тут належить керівникам країни, зокрема президенту, який практично чи не кожний день прикладає зусилля в цьому напрямку, звертаючись зі своїми промовами до різних суспільних груп країн західного світу. Та й журналісти, впливові інфлюенсери зсередини країни, діаспоряни, постійно транслюють назовні меседжі щодо посилення всесторонньої допомоги. І, результат, ось тобі і факт, — Захід з поступом на часовій вісі нарощує допомогу. Наша перемога напряму залежить від дієвої допомоги ззовні від країн-партнерів. Тому хочу сказати, не треба на такі «підстави» всіляких заслужених міжнародних радників, навіть симпатизантів України,  зважати, а цілеспрямовано діяти по принципу: стукайте гучно і витривало і буде вам відчинено, а цим умовним Кохам і Кісінджерам хочеться побажати відправитись туди, куди прямує російський корабель.