Повертаючись до американського журналіста Томаса Фрідмана, помічаю певну позитивну трансформацію його поглядів (сподіваюсь, що щиру), по відношенню до війни та ролі Путіна у ній. Фрідман у свої статті від 31 травня для «Нью-Йорк таймс» пише: «я думав, що Володимир Путін вторгся в Україну. Я був не правий. Путін вторгся в Європу.» Ця зміна поглядів відбулася після його нещодавньої поїздки до Європи, зустрічі із політиками, дипломатами та підприємцями, щоб, як він стверджує, повністю зрозуміти, що сталося насправді. Взявши також інтерв'ю у мера Бучі, і, почувши з перших вуст, про жорстокі вбивства, ґвалтування, крадіжки, які коїлися в цьому містечку, він зізнається: «Я справді здивований, що це відбувається у 21 столітті». Він вражений єдністю країн Європейського союзу у протистоянню агресору та допомозі Україні. У нього, я би сказав, відбулося свого роду, прозріння. Хоча я не впевнений до якої міри. Наприклад він нічого не пише про те, як мало б виглядати повоєнне врегулювання українсько-російських відносин і що він думає про відновлення територіальної цілісності України в межах до 2014 року.  Та і цей його змінений підхід вселяє в  мене надію у те, що його попередні публікації щодо стримування допомоги Україні були продиктовані незнанням і базувались на стандартних шаблонах мислення по відношенню до росії і України притаманним частині західних інтелектуалів. Чому я це пишу? Бо на прикладі Томаса Фрідмана, хочеться побажати всім тим, «хто ще не до кінця впевнений і все ще сумнівається» приїхати не лише на безпечний простір Європейської Співдружності або Швейцарії, але і в Україну, — в Бучу, Ірпінь, Бородянку, Гостомель, і на власні очі подивитися, що там відбувалося під час перебування російських військ. Взяти до рук частину ґрунту з могили невинно вбитої української жінки, на могилу якої її маленький осиротілий син приносив їжу, притулитись до частини обвугленої стіни, що залишилась від нищівного обстрілу, вдихнути трупний запах, що досі стоїть у деяких місцях сплюндрованої русскім солдатом української землі та поспілкуватись з місцевими жителями, що стали невільними учасниками і свідками однієї з найбільших трагедій після Другої світової війни та спробувати перейнятись їхнім болем. І тоді, можливо, щось в їхній свідомості поміняється. А якщо ні, тоді вони би мали, смачно пообідавши на зворотній дорозі додому українським червоним борщем з традиційним житнім хлібом та котлетою по-київськи з гречкою, надалі при згадуванні України, стуляти свій писок, ба більше — ніколи не повертатись у нашу рідну країну.