Політична сатира «Не дивіться вгору» (Don«tLookUp) із суперзірковим акторським складом стала, напевне, головним фільмом року, що минає. Це підсумок не лише 2021-го. Але своєрідна риска під тим переліком змін та суспільних проблем інформаційного суспільства, яке тоне в океані інфодемії, що затопила світ. Підсумок циклу принаймні в кілька років.
Стрічка, що вийшла на стрімінгу Netflix, жваво обговорюється, у тому числі, в Україні. Хоч вона і створена американцями, але вдало зачіпає й струни нашої української душі. Не тільки тому, що американський контекст значно присутній в українському суспільному житті, але й тому, що в сучасному інформаційному світі кордони стають розмитими, а відстані скорочуються. Бізнес і політики керуються схожими мотиваційними настановами незалежно від країни походження, а натовп… залишається натовпом у будь якій точці земної кулі.
За сюжетом фільму, вчені з'ясовують, що через півроку величезна комета знищить людську цивілізацію. Вони закликають спочатку президента США, а потім і суспільство, звернути увагу на проблему й почати діяти. Проте, стикаються з недолугістю, дріб'язковістю та егоїзмом керівництва країни з одного боку, та ураженим інфодемією розколотим суспільством, якому цікавіше сміятися з дивакуватих вчених, ніж сприймати складну наукову інформацію. А частина людей, як це водиться, не вірить в існування вірусу… вибачте, комети.
Поки загроза наближається до землі, герої фільму проходять певну еволюцію, потрапляють в різні комічні й трагічні ситуації. Зриваються, зраджують, ідуть на компроміси із совістю, сваряться, миряться, знаходять спокій або смерть. Персонажі від політики і бізнесу приймають ряд рішень, які дуже сильно декому нагадають те, як поводить себе і українська політична еліта. Не дарма дехто писав, що персонаж Джони Гіла дещо нагадує Андрія Єрмака, голову президентської канцелярії в Україні.
В усьому хаосі висміюється еліта і мінливість громадської думки. Не забули автори і про відверту карикатуру на Трампа і трампістів. Не секрет, як Голлівуд до нього ставиться. І в фільмі, це показано ну надто вже прямолінійно та вульгарно. Проте, те, що закидають трампістам, дуже легко накладається на лівий спектр. Тому навіть затяті прихильники Трампа зможуть роздивитися в цьому фільмі й своїх опонентів.
Не обійшлося і без соціальної проблеми, яка є не тільки в США – недовіра та скепсис до науки й науковців з боку суспільства. Вона куди більш глибока і трагічна, ніж багато хто з нас може собі уявити. І з початком світової пандемії це питання лише актуалізувалося ще більше.
Фільм вирізняє те, чого не вистачає багатьом сучасним стрічкам – якісний сценарій та багатогранна історія, здатна одночасно і розсмішити й змусити задуматися в якому світі ми живемо та коли ми повернули не туди. При цьому, комета – лише фон. Автори мінімум часу приділили візуальному зображенню загрози. Натомість, що відбувалося на її фоні, виявилося кули більш цікаво. Це вам не „Армагедон“ Майкла Бея, який замість того, щоб навчити астронавтів бурити астероїд, взявся вчити бурильників бути астронавтами.
Героїв багато, але всіх вдається розкрити в різних ситуаціях. Для багатьох було дуже мало екранного часу, але вони встигають розкритися, показати себе, розповісти свою історію та зобразити черговий суспільний чи особистісний порок. За кілька секунд героїня Кейт Бланшет розповідає нам про себе більше однією фразою, ніж герої деяких серіалів за кілька годин екранного часу для себе. При цьому, вона смішить глибокою абсурдністю сказаного. Робота сценаристів – це те, що варто багато разів згадати серед переваг фільму.
Те, як світ сходив з розуму, як люди псувалися під дією скороминущої слави, як політики намагалися використати смертельну загрозу для людства у політичних цілях, все це так чіпляє, що авторам іноді просто необхідно показати, як десь там до нас рухається вбивця планети. Щоб ми не забули з чого сир-бор.
Поки настає кінець світу, деякі персонажі проходять шлях від морального падіння до умиротворення. Доводять жадібним, обмеженим і егоїстичним політикам і бізнесменам, які думають, що знають все про все і про всіх, що їх уявний контроль нічого не вартий. При цьому, така задача не ставиться – щось комусь доводити. Люди, які півроку добивалися того, щоб світ їх почув, щоб влада діяла, в решті решт, приходять до того, що вони зробили все, що мали. Їх історія в цьому фільмі закінчується тим, що вони знаходять душевну рівновагу в мирі із самими собою.
Фільм можна вважати викликом до будь якого суспільства. Мовляв, подивіться як в нашому фільмі люди все проср@ли. Але чи справді людство таке безнадійне? Чи справді ми, українці, такі безнадійні, щоб перед лицем більш, ніж реальної загрози самим собі стріляти в ногу і до останнього не помічати масштабу проблеми? Не знайти можливості подолати проблеми разом. На деякі питання ми вже відповіли, а на деякі відповідь ще доведеться дати.
