Дехто з наших громадян прозрів щодо Кремля у 2014-му. Інша хвиля прозріння (мабуть найшвидша і наймасовіша) відбулася за останній тиждень.
Для мене це завжди був якийсь інший незрозумілий світ. Що це за «братні народи» такі? Що нас об'єднує? Чому багато українців не хотіли бачити очевидних речей?
Для мене загалом все стало на місця після прочитання простенького підручника з історії України за 5 клас середньої школи. Знищення нашої державності Москвою, планомірне і безжальне. Акти геноциду, знищення мови, культури, освіти… це не рахуючи сучасного ставлення. Зверхнього, агресивного, людиноненависницького.
Тому розуміння того, що Москва — екзистенційний ворог і головне зло в нашій історії було років у 10.
Після Тузли, істерики через Помаранчеву Революцію і особливо після війни в Грузії 2008-го було розуміння, що як би ми не хотіли вірити, що в 21 столітті все інакше… загроза не просто реальна. Вона така ж агресивна, ірраціональна і здатна на найбільш страхітливі злочини.
Роками населення РФ накачувати агресивною пропагандою. Віру пальний простір (кіно, книги) накачувався негативними образами українців. Формулося відповідне ставлення, що десятиліттями готувало «насєлєніє» до радісного сприйняття будь-яких агресивних дій проти України.
Хворі на голову фантазери завалили ринок псевдо фантастичними майже мокюментарними книжками про війну проти України.
Про Кремль-ТВ і його роботу я мовчу. Самі знаєте.
Тому 2014-ий не вважав якоюсь несподіванкою. Були гнів, образа, ненависть. Але здивування не було. До цього готувалися, готували населення як московщини, так і України.
Але тонна історичних прикладів переконали не всіх. Після Голодомору, Червоного терору, Батурина, Тюрми на Лонцького, Розстріляного відродження, переслідувань за мову, масового фізичного знищення… Це виявлося не дуже достатньо для декого.
Мене це завжди трохи гнітило. Курочки водних речей.
І коли мені після 2014 року хтось намагався щось там розповідати про «право росіян на Крим», спільність з ними і так далі, в мене це викликало алергічну реакцію на фізичному рівні. Тим більше, враховуючи те, що той же путін робив як Гітлер. Про свої реальні наміри він заявив на весь світ відкрито, не ховаючись, задовго до того, як розпочати реалізацію… ніхто не сприйняв серйозно. Наслідки відомі.
Так само дехто не хотів сприймати всерйоз, коли наміри почали реалізовуватися. Швидко і без вагань.
Історична шизофазія путіна, яка це все супроводжує, спочатку навіть трохи вражала. Зараз це вже скоріше як ставлення до психічного хворого пацієнта. Тільки ж суттєва відмінність — цей пацієнт щодня вбиває мирних людей. Бомбардує житлові будинки, завдає ракетних ударів по об'єктах соціальної інфраструктури.
До речі, путінська манія величі частково стала для нас перевагою. Неусвідмовлення реального менталітету українського народу стало фатальним для його планів. Оця фраза з Мюнхенської промови, мовляв «росіяни виграли б Другу світову і самі» — ключова в цьому. Очевидно, що СРСР не вистояв би якби частиною потуги, яка боролася ща східному європейському фронті, не були українці. Сьогоднішні події слугують черговим тому підтвердженням.
Армія РФ під керівництвом фсбшного маразматика вбиває українських жінок та дітей. В 21 столітті.
Ось тобі наслідок багатьох речей.
Непокараного зла, завданого Москвою українцям та іншим народам, жадібності еліт, сліпоти й недалекоглядності як світової спільноти так і величезної частини наших громадян, які впритул не помічали навіть прямих погроз з боку Кремля. Адже путін ніколи не приховував ні своєї візії, ні своїх вологих мрій, ні методів, які він використовує для реалізації своїх хворих фантазій.
Підтримуваних виродженим суспільством. Якщо його можна так назвати. На це теж закривало очі багато наших громадян та політиків. Підсвідоме бажання руйнування і ненависті до України, українців.
Бажання самоствердитися за наш рахунок.
В 2009 році гуляв з дівчиною між Лаврою та музеєм Другої світової. На зустріч ішло два характерних тіла і одне з московським «аканням» на весь голос, демонстративно щоб всі чули розповідали, що «еті украінци как дишло, куда пашло, туда і вишло». Можете зараз собі це уявити?
Або рускі марші, які проходили в наших містах. В Києві зокрема. Коли російські фашисти з православними хоругвами ходили по місту як по своєму власному. В 2011 році ми спробували дати їм тягла, через що потім малим справу з «Беркутом». Наступного року, беркутівців на марші вже було певно більше, ніж рсні, яка зрозуміла, що за заперечення існування України в самій Україні можна лишитися без зубів.
Це я до чого. Для мене Москва завжди була ворогом і джерелом всілякого зла. В мене не було жодного прозріння. Після Грузії та Харкіських угод я це все загривком відчував. Що сліпота й нерозуміння небезпеки вилізе нам боком. Що власне відбувається досі й досягло свого апогею.
На наше щастя, ми всистояли в 2013-2014. Українцям вистачило соціальної енергії для того, щоб рухати країну в бік цивілізованого світу. Якби ми програли на Майдані та не зупинили рускую весну, України в тому вигляді, в якому ми її знаємо, не було б. Була б трохи менш стабільна копія Білорусі.
8 років активних соціальних процесів дозволили народу набрати необіхідну фому й мотивацію як для готовності до опору, так і усвідомлення його крайньої необхідності.
Нам не пощастило жити поряд із маніяком, що має збочений світогляд та хоче нас вбити. З іншого боку, його абсолютно тупа, нічим не виправдана агресія пришвидшила трансформацію українського суспільства, на яке ляже відповідність щодо побудови нової України в післявоєнний період.
Зараз ми здаємо свій найсладніший іспит в історії. Ціна його, як і сто років тому — виживання.
