Все чіткіше стає поділ на «до Майдану» і «після Майдану». Те що політика і політики, держслужбовці, закони і злочинці чітко діляться на до і після — це очікувано. Цікавіше спостерігати як розділова лінія проходить крізь знайомих, друзів, пісні, вірші, картини, тексти. Особливо тексти. Читаю деякі власні тексти домайданного періоду і дивуюсь: «як так, жодного натяку на політику? ну ось же можна було тут натякнути на прокурорських, а тут на гречку, а тут на..» Були такі часи коли українська політика розчаровувала настільки, що хотілось витиснути її до останньої краплі з себе і з власних текстів. Майдан зцементував свідомість проблемами державотворення і абстрагуватись від них не вже виходить. Мабуть тому що не дуже хочеться. І це не біда, це скоріше позитив. Читаючи власні домайданні тексти (такі як цей, дворічної давнини) добре відчуваю як добре, що в Україні відбулись зміни. А ще відчуваю як бракуватиме вміння абстрагуватись від політики українським текстам і читачам у найближчі роки.
«Мав щойно стрес. Хоча стрес це не те слово.
Зупинився наш автобус, який оце зараз слідує маршрутом Варшава-Львів, біля корчми, при дорозі. Стоїмо пів години — значить можна трохи попоїсти.
Йду на бар замовляти.
Місце незнайоме, тому беру те що швидше, небагато: супчик, м'ясо і каву з пиріжком. Вертаюсь до столика, помічаю, що величезний гриль, обкладений цеглою, який стоїть посеред зали і в якому ароматно тріскотять дрова, він виявляється зовсім не декоративний. Бачу — вправний чолов'яга починає смажити на тому грилі шматок свинини неймовірних розмірів, не дай Боже мій.
Не встиг я насторожитись, як жвавенька офіціантка піднесла зупи і домашню картоплю, яку я не замовляв. Про суп окремо. Суп в цій корчмі це таке маленьке відерце, в якому плещеться літра чогось смачного і куди легко вміститься ще пів літри.
Ошалілий від розмірів і обмеження по часу я пішов на зупу у кавалерійську атаку. Але віддавши п'ять хвилин нерівній боротьбі мусив відступити. Можна навіть сказати втік з поля бою. Дружина ж, маючи такий самий жбан, хоч і відступила спершу, так само, але перегрупувалась і вчинила зупі розгром. Правда її не чекала попереду безкрайня, запашна, смажена свинина.
Перед тим як приступити до м'яса я мав необачність спробувати трохи тієї картоплі, якої не замовляв. Це була тактична помилка. Картопля виявилась домашня, з шкварками, з сальцем. Коли свідомість повернулась виявилось, що з'їв аж половину.
Тим часом м'ясо зійшло з гриля, вклалось на тарілку і матеріалізувалось на нашому столі. І, наче аромату вогнища було замало, зверху на м'ясі лежав і тихо млів шматочок масла з запашними травами. Намагаючись не панікувати і не дивитись на все м'ясо зразу, я почав скраю. Бо ж відомо, що головне почати. А там вже якось воно буде. Битва з м'ясом була запеклою, гірше ніж під Берестечком, гірше ніж піж Конотопом, правда не така тяжка як під Жовтими Водами.
Telling long story short — я його таки подужав. Навіть встиг запити кавою. Навіть встиг заїсти півпундиком (а пундики там, я вам скажу, як два мої кулака), коли в корчму вбіг водій нашого буса. З його очей сипали блискавки, носом йшов дим, з рота виривалось полум'я і глухе рокотання грому: „Відправляємось!...“
Судомно стиснувши півпундика я миттю вилетів з корчми. І тільки сидячи в кріслі, кинувши прощальний погляд на вивіску, я пригадав, що за все те багатство — два жбани супу, дві кави, суперпундик, аркуш м'яса і тацю домашньої картоплі — ми заплатили 60 злотих (150 гривень на ті часи). Причому десь третина цієї кулінарної розкоші лишилась недоторканою. Корчма досконало втілювала свою назву, це була справжня Біда.»
