Якщо хтось скаже вам, що берлінська лікарня Бундесверу розташована у мальовничому районі міста, знайте — це суттєве перебільшення. Тихі вулички, трошки дерев, з цікавинок — хіба що новий офіс німецької розвідки, що займає кілька кварталів.

Коли підійшов до лікарні —перевірив чи не забув паспорт та документи. Як виявилось цілком даремно. Вахтер в прозорій кабінці на вході читав газету і не мав жодного інтересу до мене. Виявляється в лікарю німецької армії можна зайти вільно, без жодного контролю чи перевірок. Піднімаюсь на кілька поверхів, йду заплутаними коридорами повз нескінченні палати. Двері не зачинені і можна роздивитись хто в середині. Інтуїція підказує — це не вони. Зупиняю медбрата в одному з коридорів: "Іх зухе украініше золдатен".

Виявляється я за кілька кроків від потрібної палати. Ще здаля бачу, що міг би обійтись і без допомоги: біля цієї палати життя вирує. "Дівчата", так українських волонтерок називають самі украініше золдатен, витягають з пакунків їжу. Дехто прийшов з дітьми і ті трохи сором'язливо але з цікавістю дивляться на "хлопців", яких безпомилково можна впізнати без жодних підказок. "Хлопці", точніше "наші хлопці", як називають українських воїнів берлінські волонтери, виглядають трохи знічено від кількості уваги. День йде до вечора і помітно, що вони вже трохи втомлені.

"Добрий день", — в мені впізнали українця.
"І вам добрий", — відповідаю, — "Я шукаю Віталія".
"А ось він", — показують на високого чоловіка, що йде коридором, — "Віталік, йди сюди!"

В мене для Віталія сувенір — "бойкотна" футболка. Нещодавно хлопців відвідала одна з учасниць наших, берлінських, акції по бойкоту ЧС2018. І прийшла вона у "бойкотній" футболці, з малюнками відомого художника Андрія Єрмоленко. Його плакати присвячені бойкоту ЧС2018 бачив весь світ. А ми вирішили надрукувати їх на футболках. Віталіку ця футболка дуже сподобалась, а в мене як раз була в запасах одна потрібного розміру.

"Ось, сувенір для вас. Футболочка", — показую, — "Таку хотіли?"
"Так, дякую!", — футболка йде по рукам, з'ясовується, що і решта хлопців не проти мати такі самі.
"Нема проблем! Додрукуємо", — лишаю пакунок з солодощами, який насправді немає куди класти, бо холодильник забитий.
"Нічого, ми щось придумаємо. Ввечері до чаю буде. Не пропаде", — заспокоює один з хлопців.
"Ми тут недалеко, раптом щось треба..", — лишаю свій телефон, прощаюсь і йду. Поки найцінніше, що я можу дати цих хлопцям це спокій. Саме за ним вони сюди й приїхали, на реабілітацію.

Йшов додому й думав про людей, яких щойно бачив, які отримали свої рани на передовій, в боях, захищаючи Україну. Вони не виглядали як американський спецназ, це не були двометрові качки з голівудських кінофільмів. Навпаки, на вулицях Києва чи Львова можна побачити десятки таких статур і облич, одним з таких перехожим міг би бути і я. Але між нами пройшла невидима межа. Вони прощались з життям під час обстрілів, а я — ні. Вони не хотіли вмирати, а я навіть не знав як це. Кожен з нас робив свою справу. Кожен для України. Але їх справа могла означати їх смерть, а моя ні, от і вся різниця.

Коли прийшов додому, побачив на телефоні пропущений дзвінок. Це хлопець, що брав мій номер телефону, передзвонив, щоб залишити свій. Я взявся створювати новий контакт в смартфоні, але зрозумів, що забув спитати його ім'я. Втім, що тут думати і без імен все ясно. #Наші.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація