Якість життя пенсіонерів як критерій соціальної відповідальності держави

Рівень соціальної відповідальності держави потрібно оцінювати за якістю життя пенсіонерів. Те, яку винагороду людина отримує за десятиліття своєї трудової активності, показує рівень соціальної  захищеності в країні краще за будь-які заяви чиновників.

Щастя можна виміряти

20 березня у світі відзначається Міжнародний день щастя. Ініціатива свята надійшла з невеличкої країни – Бутану, де на момент запровадження свята мешкали найщасливіші люди планети. Часто до цього дня приурочують рейтинги та дослідження щодо рівня щастя в різних країнах. Очевидно, що оцінювати наскільки щасливі люди у воюючій країні не варто, але й до повномасштабної війни за цим показникам ми традиційно пасли задніх, ледь не замикаючи рейтинги. У 2021 році Україна посідала аж 110-е місце у Всесвітньому індексі щастя. Рейтинг складається з урахуванням доходу, очікуваної тривалості життя, соціальної підтримки, свободи, ставлення до корупції та щедрості.

Мені ж здається, що найкраще оцінювати рівень добробуту, а отже і щастя в країні необхідно за тим, як в ній живеться пенсіонерам. Якби формувався рейтинг, який оцінює якість життя пенсіонерів, не важко здогадатись, що з мінімальною пенсією у 2 520 грн, яка й фізіологічних потреб людини не здатна покрити, ми б опинилися на його дні.

Звісно, для бюджету кожної країни утримання непрацюючих людей – доволі затратне завдання і вирішується воно різними урядами по-різному. Та все ж розвинені держави намагаються шукати шляхи як забезпечити пенсіонерам гідний рівень життя. В топ-10 країн, де найкраще зустрічати старість, на сьогодні входять Канада, Ісландія, Нова Зеландія, Ірландія, Данія, Австрія, Португалія, Сінгапур, Японія та Швейцарія. Зрозуміло, що за рівнем економічного розвитку нам ще варто дорости до цих країн, проте все ж є питання безпосередньо в пенсійному забезпеченні, які ми б могли покращити, однак не робимо цього.

Приречені на злидні

Щороку відкладаючи запровадження в Україні накопичувальної пенсійної системи, ми прирікаємо на злиденну долю майбутні покоління пенсіонерів. Хтось скаже, що це питання може почекати, бо є ж в Україні недержавні пенсійні фонди і хто хоче накопичувати собі на старість, той накопичує. Але статистика показує протилежне.

В Україні налічуються близько 60 недержавних пенсійних фондів, при цьому пенсію з них зараз отримують лише 88 тисяч українців. Вдумайтеся, для країни, в якій живе понад 10 млн пенсіонерів – це катастрофічно мало. І думаю, тут головне питання чому люди не відкладають навіть не в тому, що не мають з чого заощаджувати чи не хочуть мати додаткові гроші на старість, а в недовірі до цих інституцій, адже ніхто не знає, якою завтра буде пенсійна система в державі. Тому не варто далі зволікати з запровадженням обов'язкової накопичувальної системи. Держава має дати змогу людям відкладати на старість і гарантувати збереження цих коштів.

Але як я уже неодноразово писав, це стане виходом для майбутніх поколінь пенсіонерів. Щоб дати гідне пенсійне забезпечення нинішнім, потрібно серйозно поставитись до вирішення економічних проблем, які ми маємо. Поки половина економіки працюватиме в тіні – Пенсійний фонд залишатиметься дотаційним. Потрібно дати змогу бізнесу розвиватись, зробити так, щоб у нього був стимул працювати в білу, сплачувати офіційно усю заробітну плату. Тоді у нас з'являться кошти на підвищення пенсій хоча б до реального прожиткового мінімум, а не того, який зараз чиновники малюють на папері.

Жити на повну

Згадайте, коли ви востаннє бачили бабусю з дідусем в кав'ярні? Чи в кіно? Чи в театрі? Я розумію, що в більшості випадків те, що їх там немає – впирається в фінанси. Але не завжди. Дуже часто провідуючи наших підопічних, ми чуємо від них «та що мені уже треба, я вже стара, це вам молодим треба».

Злидні, в які держава загнала людей похилого віку змушують їх відчувати себе забутими, покинутими, непотрібними. Пенсіонери можуть місяцями не виходити зі своїх квартир. Так, іноді це об'єктивно через стан здоров'я, але часто люди фізично себе почувають нормально, а от емоційно – ні, вони втрачають смак до життя. Це те, чого потрібно позбутися. Люди у будь-якому віці повинні жити повноцінно та суспільство має це стимулювати. В Китаї тисячі пенсіонерів беруть участь в ранкових зарядках на площах, займаються на тренажерах. І нікого не дивують 70-80-літні, а то і 90-літні люди на пробіжках. Це сприймається як норма. Згадайте японських пенсіонерів, яких можна зустріти з фотоапаратом в будь-якій країні світу. Вийшовши на пенсію, вони нарешті починають втілювати свої мрії.

Я не хочу сказати, що в Україні зовсім немає ініціатив для літніх людей. Вони є, але їх надто мало популяризують у суспільній площині. Ми, наприклад, завжди залюбки долучаємось до організації свят, які проводить соціальна служба. Бачили б ви, як оживають очі у бабусь і дідусів, коли вони виходять на сцену, коли читають вірші чи танцюють, коли діляться набутими знаннями з курсів англійської для початківців.

Пам'ятаєте, як кілька років тому одеські пенсіонери встановили рекорд України з гри в Counter-Strike, де команда з середнім віком учасників у 75 років грала на рівні з підлітками? Ви бачили наскільки були щасливі ці пенсіонери? Таких ініціатив потрібно якомога більше, потрібно ламати стереотип, що доля пенсіонера – це лавка, насіння, обговорення молоді, у кращому випадку – дача. Так не має бути.

Пенсіонери мають жити гідним життям: мати змогу дозволити собі подорожі, зустрічатись з друзями в кав'ярнях, займатись спортом, мати хобі, втілювати мрії, на які не вистачало часу, поки працювали. Звісно, що в першу чергу потрібно вирішити питання їх фінансового забезпечення, але важливо і ламати стереотипи та підтримувати починання, які дозволяють людям похилого віку дихати на повні груди.